розділ 3

Невдовзі вони під’їхали до свого будинку. Ебігейл неквапливо вийшла з машини, взяла ключі у Рейчел і, не обертаючись, попрямувала до дверей, залишивши матір позаду. 

Рейч на мить зупинилася, вдихнувши прохолодне повітря. Зі свого місця вона могла бачити обриси старого дерева біля сусідського подвір’я, яке виглядало особливо моторошно у світлі вуличного ліхтаря. Зітхнувши, жінка відкрила багажник і взялася за пакунки, які старанно укладала після поїздки до магазину. 

Вона зайшла до будинку, поклала покупки на стіл і швидко заховала пакет із подарунками у свою шафу, щоб Еббі нічого не помітила. Кімната пахла свіжозвареною кавою, залишеною зранку, і легким ароматом кориці, що лунав із декоративної свічки на кухонній полиці. 

Коли Жінка повернулася до кухні, її донька вже захоплено розглядала покупки. 

— Що за конверт? — раптом спитала Еббі, показуючи на невеликий білий прямокутник, який лежав серед речей. 

— Дай-но погляну, — сказала Рейчел, трохи здивовано. 

Вона взяла конверт і уважно оглянула його. На поверхні була наклейка: усміхнений гарбузик у новорічній шапочці. Рейч нахмурилася, її пальці обережно розклеїли край, і вона дістала зсередини записку. 

На папірці великими чорними літерами було написано: “Не намагайся втекти, ти все одно потрапиш до мене.” 

Рейчел відчула, як по спині пробіг холод. Вона кинула швидкий погляд на вікно, сподіваючись, що це просто чиїсь жарти. У дворі було тихо, і лише вітер грався із щойно опавшим снігом. Зім’явши записку, жінка кинула її у смітник і зробила вигляд, що нічого не сталося. 

— Що там було? — знову спитала дівчинка. 

— Нічого цікавого, — відповіла Рейч, намагаючись не видати тривоги в голосі. 

Ебігейл повернулася до розпакування, поки жінка сіла на диван, відчуваючи, як напруга не дає їй розслабитися. 

Вона лягла на нього і закинула голову назад. Здавалось, у тиші кімнати навіть дихати стало трохи легше, ніби з кожним вдихом напруга, що стискала грудну клітку, поступово відступала. Втома останніх днів нависла над нею важким покривалом, але хоча б на мить вона прагнула втекти від нескінченного потоку тривог. 

Рейчел глибоко вдихнула, повільно підняла голову й подивилася навколо. На столику поруч лежав пульт. Вона механічно потягнулася до нього, клацнула кнопку увімкнення, і телевізор засяяв м’яким світлом, заповнюючи кімнату тихим гудінням. Проте жоден канал не привертав уваги настільки, щоб затриматися хоч на кілька хвилин. Зітхнувши з роздратуванням, вона зменшила гучність до мінімуму й поклала пульт назад. 

Раптом її погляд зачепився за свічку, що стояла на столику. Вона була звичайною — трохи потертою, із застиглими краплями воску, що ніби розповідали про довгу історію. Щось у цій простоті її приваблювало. Рейч взяла свічку до рук і почала уважно роздивлятися. На боках залишився слабкий відбиток орнаменту, майже стертий часом, а воскова поверхня вкрилася дрібними тріщинками. Її пальці ковзали по нерівній поверхні, шукаючи щось приховане чи значуще. 

Але думки її були далекими від цього простого предмета. Образ того незнайомця, неначе фантом, виринав у її свідомості. "Хто він?" — це питання не залишало її у спокої. Його загадковість захоплювала й водночас насторожувала. Чому він викликав у неї таку тривогу? Відповіді не було. Тільки глуха тяжкість оселялася всередині, стискаючи її серце. 

Щоб спробувати відволіктися, Рейч витягнула телефон із кишені. Екран холодно заблимав, освітлюючи її обличчя. Вона машинально відкрила один із додатків, почала гортати стрічку новин. Перед очима миготіли заголовки, яскраві фото, короткі відео, але нічого з цього не могло відволікти її увагу. Її думки вперто поверталися до того, від чого вона так старанно намагалася втекти. 

Зненацька вона зайшла в групу для батьків зі школи. Екран її телефону спалахнув довгим ланцюжком повідомлень, які швидко змінювалися перед очима. Її пальці завмерли над екраном, а погляд, ніби прив’язаний, почав ковзати рядками тексту. Очі метушливо бігали з одного повідомлення на інше, неначе намагаючись уловити щось важливе в цьому потоці слів. 

Раптом вона порушила мовчання: 

— Ти завтра до школи не йдеш, — напружено сказала мати, ледь стримуючи хвилювання, яке відчувалося у її голосі. 

— Але чому? — здивовано запитала Еббі, переводячи зацікавлений погляд на Рейчел. 

— У нашому місті зникло кілька дітей, — мати ледь чутно зітхнула, відклала телефон і поглянула на доньку. — Багато батьків вирішили залишити дітей вдома. Я теж думаю, що так буде безпечніше. 

— Зникли? — перепитала донечка, її обличчя збентежено зморщилося. Вона виглядала скоріше здивованою, ніж наляканою. 

— Так, я прочитала про це в нашій групі для батьків, — жінка нервово поправила волосся й на мить відвела погляд. — Усі тільки про це й говорять. Поліція просить бути пильнішими. 

Ебігейл зробила кілька невпевнених кроків ближче до мами, ніби намагаючись зрозуміти серйозність ситуації. Але в її очах промайнув інший, легший відтінок емоцій. 

— То ми весь день будемо вдома? — запитала вона, у її голосі промайнули легенькі нотки радості. 

Рейчел повільно кивнула, намагаючись усміхнутися. Але усмішка вийшла натягнутою, і в глибині душі вона відчувала, як тривога осідає важким каменем. Думка, що її донька могла бути однією з тих самих зниклих дітей, не давала їй спокою.