розділ 2

— Ебігейл! — раптом вигукнула дівчинка. — Подивись, хто там стоїть? 

Вона вказала пальцем на чоловіка із білим гарбузом на голові, який стояв посеред вулиці, оточений дітьми. Вони зробили круг навколо нього й голосно сміялися. На їхніх обличчях сяяли щирі посмішки. Але як? Як йому вдавалось їх розважати? Він навіть не розмовляв із ними — його рухи були мовчазними, майже механічними, але чомусь зачаровували малечу. 

— Підійдемо? — запитала Ебігейл, повернувшись до своєї однокласниці. 

Дівчинка трохи розгублено кивнула, але в її очах блиснув інтерес. 

— Так, чому б і ні. 

Подруги почали повільно підходити до аніматора. Їхні кроки були невпевненими, але цікавість брала верх. Коли вони наблизилися, Ебігейл відчула, як холодок пробіг їй по спині. Чоловік із гарбузовою головою навіть не повернувся до них, але здавалося, що він їх помітив. 

Дівчата зупинилися за кілька кроків від кола спостерігючи за незвичним видовищем. 

Ебігейл звернула увагу на те, що в очах чоловіка, які проглядалися крізь прорізи маски, блищало щось дивне — майже недобре. Їй раптом здалося, що ця сцена — зовсім не така безневинна, як виглядала спершу. 

— А може, краще підемо звідси? — нерішуче прошепотіла її подруга, тримаючи Ебігейл за руку. 

Але та, здавалося, не почула, бо продовжувала дивитися прямо на аніматора, який у цей момент раптом різко повернув голову в їхній бік. 

— Чорт... — прошепотіла Еббі. 

Вона завмерла, ніби погляд незнайомця зачарував її. Його темні очі, які проглядалися крізь прорізи маски, здавалися порожніми, але водночас дивно притягували. Зненацька він повільно підняв руку й жестом вказав, щоб вони підійшли ближче. 

— Що робити? — невпевнено запитала подруга, стискаючи рукав Ебігейл. 

Еббі, наче втративши страх, зробила крок уперед. Її рухи були повільними, але впевненими, як у людини, яка вже прийняла рішення. Однокласниця, не бажаючи залишатися одна, нерішуче пішла за нею, ховаючись позаду. 

Діти, які досі оточували аніматора, поступово розійшлися, звільняючи прохід до нього. Їхній сміх і радість стихли, ніби вони теж відчули щось не те. 

Дівча зупинилося прямо перед чоловіком. Вона підняла голову, дивлячись йому просто у вічі, хоча серце шалено калатало. У її погляді було щось викликаюче, навіть зухвале. Здавалося, що цього разу вже вона випробовує його. Аніматор, однак, залишався нерухомим, лише його дихання було ледь помітним під маскою. 

Зненацька він обережно дістав із кишені невелику коробочку, червоно-чорну й загадкову, і без зайвих слів опустив її у кишеню пальта Еббі. Від несподіванки, не зводячи погляду від незнайомця, вона потяглася рукою, щоб дістати предмет, але чоловік різко, хоч і м'яко, зупинив її. Його рука торкнулася її зап'ястя, і цей дотик змусив усе тіло дівчинки стиснутися від страху. 

Повільно, майже театрально, він підніс палець до отвору в масці, ніби натякаючи на мовчання. 

Мурашки пробігли по її спині. Її пальці затремтіли, а щелепа ледь помітно дрижала. Вона відчувала, як страх поступово охоплює її, наче невидима павутина. Аніматор, схоже, помітив це і, здається, задоволено застиг, ніби насолоджуючись її реакцією. 

Еббі знову краєм ока глянула на свою кишеню, відчуваючи вагу коробочки, а після чого її погляд піднявся до його головного убору — різдвяної шапочки, яка на контрасті з його образом виглядала моторошно і майже знущально. 

Щось у цьому поєднанні викликало нову хвилю тривоги. Кожна частина цього чоловіка ніби говорила: "Не все так просто, як здається". 

— ЕБІГЕЙЛ! — зненацька пролунало ззаду. 

Це була Рейчел, яка щойно приїхала до школи, щоб забрати Еббі додому. У її голосі вчувалася тривога, змішана з відтінком ледь стриманого гніву. 

Дівчинка обернулася, побачивши матір, яка поспішала до неї, зосереджено дивлячись на аніматора. Від несподіванки Ебігейл зніяковіла. Вона не розуміла, чому мама так відреагувала, але відчувала, що щось було не так, і, здається, здогадувалася, що саме. 

Рейч, ледь підійшовши, схопила дочку за руку й міцно притягнула до себе. Її погляд, повний обурення та підозри, зустрівся з порожніми очима гарбузоголового. Незнайомець, як і раніше, стояв нерухомо, випромінюючи незрозумілу загрозу. 

— Пішли! Тобі не слід перебувати поруч із ним, — твердо сказала вона, майже не підвищуючи голосу, але тон її був таким, що Ебігейл одразу зрозуміла: сперечатися марно. 

— Мамо, але ж він... 

— Пішли, я тобі сказала! — різко перебила Рейчел, шарпнувши доньку ближче до себе. 

Вони швидко рушили до машини. 

Ебігейл, хоча й була засмучена, слухняно сіла на заднє сидіння. Вона поклала поруч із собою рюкзак і, схрестивши руки, відвернулася до вікна. Її погляд сумно зупинився на однокласниці, яка залишилася позаду серед інших дітей. Дівчинка відчувала, що щось важливе залишилося недосказаним, і це тільки підсилювало її невдоволення. 

Рейчел уже збиралася сісти в автомобіль, коли помітила, що аніматор продовжував дивитися на неї, не відводячи очей. Його наполегливий погляд викликав у ній хвилю гніву. Жінка зупинилася, важко видихнула, а потім різко обернулася й упевнено рушила до нього.