***

Старший лейтенант держбезпеки Андрій Рєзников провів долонею по поверхні зрубу й похитав головою. Не треба бути теслею чи лісорубом, щоби збагнути: гігантський кедр упав не від пили й не від сокири. І сам собою він не міг упасти теж.

І річ навіть не в ідеальній, до дзеркального блиску, гладкості зрубу. І не в його луковатості: поверхня розрізу нагадувала поставлену вертикально половинку сідла. Ні. Найбільше вражала незаймана чистота навколо відземка метрової висоти: ні остружка, ні трісочки, ні тирси.

Загадковий інструмент зробив точний, ювелірний розріз знизу вгору по параболі, а коли до краю стовбура лишалося десять-п’ятнадцять сантиметрів, дерево впало під власною вагою.

«Якщо направду різали інструментом, то повалене дерево мусило закусити фрезу невдатного лісоруба», – подумав Андрій і роззирнувся в пошуках решток загадкового механізму.

Його увагу привернув блиск скла в декількох кроках долі схилом. Це були окуляри з круглими скельцями без оправи. Андрій подивився крізь них на звалений кедр і презирливо посміхнувся: «Косметика! Комусь кортить здаватися розумнішим, ніж він є насправді».

Деревостан гіганта спирався на другий бік яру, по дну якого весело біг струмок, а його крона губилася в колючих кущах і деревах протилежного берега.

Андрій обійшов окоренок і погладив огризки стовбура та пацьорки вцілілої кори, що неохайно стирчали з пня. «Несподівана знахідка, – визнав він. – При всій повазі до американського технопрому, фрези, яка могла б залишити такий дивовижний розпил, поки що не існує. Вони, звісно, можуть закинути безпутній супутник зв’язку на геостаціонарну орбіту, вчорашній запуск справив враження, але просто так, задля витребеньок, валити ліс «сідлом» навряд чи комусь спаде на думку».

«Так що історія Фреда Стапльтона не вигадка, – вирішив радянський розвідник. – І треба віддати належне начальству: нюх на такі справи в Літнього чудовий. Тож діємо за планом: міношукачем віднаходимо залізний метеорит, течія не могла затягти його далеко. Потім розкопуємо могилу... добре що шанцевий інструмент у багажнику, як і міцний гумо-брезентовий мішок для герметичного упакування небіжчика».

Рєзников дістав із кофра фотоапарат і зробив кілька знімків прикорня й поваленого дерева. Та щойно прилаштувався, щоби зняти крупний план незвичайного розпилу, насторожився: до плюскоту струмка й безугавного тьохкання блакитних сіалій додалася чиясь нерозбірлива мова. За хвилину голоси стали виразнішими, вже можна було зрозуміти деякі слова, а ще за кілька секунд показались молоді люди: двоє хлопців і дівчина.

Хлопці двигали на ношах щось невелике й важке, сховане під полотняною накидкою, а дівчина підбадьорювала їх приємним дзвінким голосом:

– Майже прийшли, хлопчики, ось уже й дерево... я ж вам казала!

– Кедрові теж не пощастило, – придивляючись до стовбура, сказав хлопець із цапиною борідкою.

Він був помітно нижчим за свого товариша, однак те, що дівчина йшла з його боку, не залишало сумнівів, кому вона віддавала перевагу.

– Чому «теж», Джиммі? – розсудливо зауважив його товариш. – Не сказав би, що врешті-решт ми щось утратили. Радше, зовсім навпаки!

Дівчина похитала бронзовими кучерями й весело розсміялася, ніби хлопець сказав щось дуже смішне, а Джиммі ствердно кивнув:

– Слушно, Клайде. Твоя правда.

– Нам слід бути обережнішими з цвіллю. Такого красеня згубили! Це неприйнятно…

Андрій упевнено вийшов зі сховку їм назустріч. Хлопці тут-таки спинилися й ледь не впустили ноші, а дівчина за інерцією пройшла ще трохи й опинилась за два кроки від Андрія. Рєзников звернув увагу на блакитні очі й вольове підборіддя.

«Міцна штучка, – вирішив Андрій, – такій голову задурити можна, проте врешті вона однаково все зробить по-своєму».

Хлопці, навпаки, здалися посередньо-сумирними. У Джеймса очі були такими ж легковажно-небесними, як і в дівчини, а ось Клайд потішив сталевим прищуром.

– Доброго дня, джентльмени, – привітно звернувся до них офіцер КДБ. Він підняв капелюха і схилив голову в бік дівчини: – Фройляйн! Джеймс Марчі, Клайд Тальбот і Меджі Бейкер? Яка приємна зустріч! Дозвольте відрекомендуватися: репортер Джонні Джонсон, «Лос-Анджелес Таймс». За завданням редакції. Ви тепер знаменитості! Я про вас замітку минулого тижня написав...

Він кілька разів сфотографував хлопців, навмисно приголомшуючи їх потоком красномовства й гарячково коректуючи свої плани на найближчі хвилини.

«Міношукач уже не потрібен, чохол для трупа теж скасовується... Як же так? Фред Стапльтон від самого Бойсі вуха протуркав історією про похорон Марчі, проте ось він, живий і здоровий. І Тальбот не вмирає в лікарні Портленда, а цілком успішно допомагає своєму приятелеві тягти ноші з метеоритом...»

– Стривайте, шановний, – успішно вклинився в хід його думок і слів Тальбот. – Навіщо це ми вам знадобилися? Відколи газета цікавиться любителями дикої природи?

– Відтоді, як мерці оживають, а доходяги, що лежать під крапельницею й кисневою маскою, раптом опиняються за тисячу кілометрів від реанімації, та ще й зайняті перенесенням тягаря по сильно перетятій місцевості. До речі, це ваше?

Він простягнув їм окуляри.

Марчі смикнув борідкою і спробував одірвати руку від нош, щоби їх узяти. Ноші небезпечно нахилилися...