Розділ 35. Фісташкове морозиво

​

П'ятниця зустріла мене сірим, задушливим маревом. Коли я прокинулася, перше, що відчула — це дикий, нестерпний біль у кутиках очей. Обличчя набрякло від нічних сліз, а в грудях замість серця зяяла величезна, випалена чорна діра. Я дивилася в стелю своєї спальні й не розуміла, як змусити себе просто встати, одягнутися і піти в те кляте місце, яке ще вчора здавалося мені початком нової сторінки життя.

​Екран мого телефона, що лежав на тумбочці, періодично спалахував. Ще вчора пізно ввечері, коли я з істерикою вибігла з підземного паркінгу й заблокувалася в таксі, Ельдар почав обривати мені телефон.

​«Кіро, ти де? Я звільнився раніше. Давай зустрінемося перед моїм від'їздом.».

«Кіро, чому ти не береш слухавку?».

​Він дзвонив п'ять разів. Потім знову вранці. Його повідомлення висіли на екрані блокування, але я з принципу не відкривала їх, щоб він, не дай Боже, не побачив ці кляті сині галочки прочитання. Мене нудило від однієї думки про його оксамитовий голос, який тепер здавався мені вершиною фальші. Зрештою, вже перед самим виходом з дому, коли ігнорувати його стало просто небезпечно для моєї посади, я сухо, зводячи зуби, набрала одну коротку фразу: «Не можу. Зайнята. Гарного відрядження, Ельдаре Марковичу». І все. Більше жодної реакції. Нехай летить до своєї довгоносої брюнетки, чи хто вона там йому.

​В офісі «Авангард-Медіа» панувала напрочуд розслаблена атмосфера. Оскільки власник компанії і він же генеральний директор вилетів на свої важливі переговори ще о сьомій ранку, всі співробітники миттєво видихнули. Колеги ліниво перегортали документи, пили каву годинами й відкрито обговорювали плани на вихідні. Начальника немає в місті до понеділка — отже, можна не боятися його грозового погляду та раптових розборів польотів.

​Але для мене цей день став справжнім колом пекла. Я сиділа за своїм монітором, наче робот, механічно клацаючи мишкою. Моє емоційне вигорання було настільки глибоким, що я майже не чула, що мені говорять. Щоразу, коли мій погляд падав на сумочку, де лежав той проклятий синій конверт, мені хотілося розірвати його на дрібні шматки й викинути в шредер.

​«Ні, — раптом подумала я, і ця думка була першим проявом моєї гордості. — Я не поверну йому ці квитки. Якщо я поверну їх, він зрозуміє, що зачепив мене. Він зрозуміє, що я все бачила, що я страждаю через нього. Забагато честі для Містера Досконалість. Я не дам йому задоволення бачити мою слабкість».

​Щойно стрілки годинника показали п'яту вечора, я першою вилетіла з кабінету. Мені потрібно було сховатися. Втекти від цього скла, металу та спогадів про його руки на моїй талії.

​О сьомій вечора я вже сиділа на власному дивані, підібгавши під себе ноги й загорнувшись у старий, розтягнутий домашній кардиган. На колінах у мене стояло величезне відро фісташкового морозива — мій перевірений, хоча й банальний, засіб від душевних катастроф. Я запихала в себе ложку за ложкою цей холодний, солодкий крем, навіть не відчуваючи його смаку. Сльози знову тихо текли по щоках, капаючи прямо на текстиль дивана.

​«Яка ж я ідіотка, — крутилося в голові в нескінченному, катувальному такті. — Ну чому мені так хронічно не щастить із хлопцями? Спочатку Кирило — синочка–корзиночка, потім Влад–гей, тепер Ельдар... Я повірила, що він інший. Повірила в його щирість, в його душу, у його турботу. А він просто купував мій довірливий погляд за квитки на острови».

​Раптом у двері наполегливо подзвонили. Я здригнулася, ледь не впустивши ложку. Витерши щоки рукавом, я попленталася до коридору й відкрила замок. На порозі стояла Катя — моя найкраща, божевільна подруга, тримаючи в руках пляшку сухого вина й пакет із якимись закусками. Побачивши моє заплакане, набрякле обличчя, вона миттєво змінилася в лиці.

​— Так, я не зрозуміла, — Катя рішуче переступила поріг, штовхнувши двері ногою. — Що сталося? Чому наш провідний маркетолог виглядає так, ніби її переїхав корпоративний автобус?

​Я нічого не відповіла. Мої губи просто затремтіли, і я знову розридалася, падаючи їй на плече. Катя швидко закрила двері, скинула туфлі й повела мене назад до кімнати. Посадивши мене на диван, вона відібрала морозиво, налила у дві склянки вина і сіла навпроти, підібгавши ноги.

​— А тепер викладай усе. По пунктах. Хто посмів образити мою дівчинку?

​І мене прорвало. Слова полетіли з мене бурхливим, некерованим потоком. Я розповідала все, захлинаючись сльозами й образою. Про те, як ми домовилися про таємницю, про цю неймовірну, чарівну ніч у гончарній майстерні, де він змивав з мене глину під гарячою водою і як говорив, що «хоче бути зі мною». Про те, як вчора я знайшла на своєму столі цей шикарний презент — два квитки на Бора-Бора в бізнес-клас без дати й записку, від якої в мене виросли крила. І нарешті — про те жорстоке, криваве приземлення в підземному паркінгу. Описала кожну деталь: цю довгоногу темноволосу відьму, її руки на його шиї, його щасливу, відкриту посмішку й те, як він міцно тримав її за талію.

​— Ти розумієш, Катю?! — викрикнула я, витираючи сльози кулаком. — Він просто виявився таким же, як усі! Тільки в сто разів гіршим! Ці квитки... це просто відкуп. Презент, щоб здихатися мене, бо він отримав те, що хотів! Він знав, що я закохалася як остання дурепа, і вирішив відправити мене на острови, щоб я не плуталася в нього під ногами в офісі, поки він розважається зі своєю брюнеткою! Яка ж я ідіотка!

​Катя слухала мене дуже уважно, її очі з кожною секундою ставали все злішими й круглішими. Коли я закінчила, вона глибоко зітхнула і з силою поставила склянку на столик.

​— Так, ну по-перше, ти не ідіотка, Кіро, — твердо сказала вона, беручи мене за руки. — Ти нормальна дівчина, яка повірила красивим вчинкам. А цей твій Ельдар... Боже, ну і козел! Хоча він і виглядає як справжній Містер Досконалість, і на перший погляд навіть мені здався ідеальним чоловіком з обкладинки журналу, то тепер я бачу, що ніякий він не ідеальний варіант для тебе. Це не принц, це якийсь принц на мінімалках... із суттєвим заводським браком! Бракований екземпляр, розумієш? Ти обов'язково знайдеш собі іншого, справжнього чоловіка, який не буде грати в хованки у підземних паркінгах!