Розділ 26. Знайомий білий шовк

​

Останні години робочого дня тягнулися так повільно, наче час навмисно знущався з мене, застрягши в густому канцелярському клеї. Я то втуплювалася в монітор, то судорожно перевіряла телефон, здригаючись від кожного шурхоту в коридорі. Альонка поруч щось натхненно щебетала про нові відтінки помад і про те, що Антон з айті сьогодні знову якось «особливо» пройшов повз наші столи, але її голос долітав до мене, наче крізь шар вати. Моє тіло все ще сиділо на офісному стільці, а мозок безповоротно застряг у підсобці канцелярії, де металеві стелажі не витримували напору Містера Досконалість.

​Коли стрілка годинника нарешті перевалила за шосту вечора, офіс почав стрімко порожніти. Колеги з полегшеними зітханнями вимикали комп'ютери, прощалися і розходилися по домівках. Я ж, навпаки, забарикадувалася за своїм столом, удаючи, що неймовірно зайнята надважливим проектом.

​«Тільки б не вийти разом із кимось. Тільки б ніхто не побачив, куди я йду», — крутилося в голові, наче заїжджена платівка. Параноя малювала страшні картини: ось ми з Ельдаром сідаємо в машину, а з-за рогу вискакує Альонка з камерою і криком «Я так і знала!».

​Я дочекалася, поки останній співробітник нашого відділу зникне за дверима ліфта. Витримала гросмейстерську паузу — рівно десять хвилин, слухаючи, як у порожньому кабінеті цокає настінний годинник. Тільки тоді, коли переконалася, що поверх абсолютно вимер, я тремтячими руками згребла свої речі, закинула щоденник у сумочку і, намагаючись ступати якомога тихіше, рушила до службового виходу, який вів одразу на підземну парковку.

​На підземному поверсі панував прохолодний напівморок. Луна від моїх підборів розліталася під бетонною стелею, змушуючи мене стискатися від кожного звуку. Я озирнулася, наче шпигун на таємному завданні, і майже одразу помітила його машину. Його розкішний білий позашляховик стояв у самому кінці, в кутку, подалі від камер та чужих очей.

​Ельдар чекав на мене, невимушено спершись спиною об капот. Він уже встиг зняти краватку і розстебнути верхній ґудзик сорочки, від чого його образ затятого бізнес-лідера миттєво набув небезпечного, розслабленого шарму. Побачивши мене, він відштовхнувся від машини, і на його губах з'явилася м'яка, майже тепла посмішка.

​— Привіт, Кіро, — його низький баритон прозвучав у тиші парковки дивно інтимно.

​— Привіт... — ледь чутно видавила я, відчуваючи, як серце знову починає свій божевільний галоп.

​Ельдар не став марнувати час на зайві розмови. Одним плавним рухом він відчинив переді мною пасажирські дверцята, джентльменським жестом запрошуючи сісти в салон, де приємно пахло дорогою шкірою та його фірмовим парфумом. Як тільки я опинилася всередині, він акуратно зачинив двері, обійшов автомобіль, сів на водійське місце і завів потужний двигун. Машина плавно рушила з місця, виїжджаючи з підземного паркінгу у вечірнє місто.

Я відкинулася на м'яке шкіряне сидіння, трохи розслабляючи затеклу спину, і задивилася у вікно. Сонце вже втратило денну спеку, заливаючи будинки яскравим косим промінням. Проте вже за десять хвилин я почала помічати, що знайомі вулиці з ресторанами та затишними кафе залишаються десь осторонь. Ми впевнено звертали зовсім в інший бік. Коли попереду виросли величезні, дзеркальні хмарочоси з закритою територією, воєнізованою охороною та розкішними ландшафтними парками, мій внутрішній навігатор видав тривожний сигнал.

​Це був так званий Квартал Олігархів — найелітніший і найдорожчий житловий комплекс у місті, де квадратний метр коштував як непогана заміська вілла. І ми заїжджали прямо через підземний термінал цього комплексу.

​Я різко повернулася до Ельдара, округливши очі від подиву:

— Ельдаре Марковичу... тобто, Ельдаре. Ми куди їдемо? Ти ж сказав, що ми збираємося повечеряти!

​Він навіть оком не моргнув, упевнено крутячи кермо і паркуючи машину на своєму іменному місці біля ліфта.

— Ми і збираємося повечеряти, Кіро. Усе за планом.

​— Але це ж... це ж твій дім! Це твій житловий комплекс! — мій голос зірвався на вищий регістр від паніки. — Чому ми тут, а не в ресторані?

​Ельдар заглушив мотор, повернувся до мене і подивився на мене з тією самою заспокійливою, але владною серйозністю перфекціоніста.

— Кіро, подумай логічно. Ти сама в підсобці влаштувала мені істерику через те, що нас можуть побачити колеги, Альона чи ще хтось із компанії. У будь-якому хорошому ресторані міста є ризик зустріти когось із наших бізнес-партнерів чи співробітників. Ти ж не хочеш, щоб завтра весь офіс гудів від пліток?

​Я прикусила губу, розуміючи, що він абсолютно правий, але внутрішня паніка нікуди не зникала.

— Ну... не хочу.

​— Саме так. А в мене вдома немає нікого, хто міг би нас застукати, — його голос став на тон нижчим, набуваючи оксамитового відтінку. — Тут безпечно. Повна конфіденційність.

​Він вийшов з машини, обійшов її і відчинив мої двері, протягуючи мені руку. Його велика, тепла долоня впевнено стиснула мої пальці, допомагаючи мені вибратися з високого автомобіля. Його дотик знову прошив мене розрядом струму, змиваючи залишки офісного супротиву.

​Ми піднялися на швидкісному панорамному ліфті на один із верхніх поверхів. Його квартира зустріла нас бездоганною тишею і величезними панорамними вікнами, з яких відкривався просто неймовірний краєвид на вечірнє місто та річку — ту саму річку, де в п'ятницю все перевернулося з ніг на голову. Інтер'єр у стилі дорогого мінімалізму: темне дерево, шкіра, приглушене світло. Найсправжніше лігво успішного, владного чоловіка.

​Ельдар підійшов до мене ззаду. Його пальці акуратно лягли на мої плечі, і він повільно, неймовірно дбайливо допоміг мені зняти строгий офісний піджак, залишаючи мене в одній блузці.

— Присядь, Кіро. Ти весь день була на ногах, — тихо сказав він.

​Я слухняно сіла на м'який пуф у передпокої, щоб розстебнути ремінці своїх туфель на високих підборах. Ноги дійсно гуділи від напруги. Ельдар раптом опустився на одне коліно прямо переді мною. Мій подих перехопило. Він акуратно взяв мою ногу, допомагаючи зняти туфлю, а потім його великі, гарячі долоні повільно рушили вгору по моїх литках. Його пальці ніжно, але впевнено погладжували напружені м'язи, піднімаючись трохи вище до колін. Кожне його торкання викликало таку хвилю солодких мурашок, що я тихо зітхнула, закидаючи голову назад.