Розділ 24. Блакитний синдром

​

Субота й неділя пройшли для мене в стані повного, абсолютного неадеквату. Я чесно намагалася переключитися на домашні справи: затіяла генеральне прибирання, тричі перемила весь посуд, випрала навіть ті речі, які спокійно могли почекати ще тиждень, але все було марно. Моє тіло фізично перебувало у квартирі, а от мої думки... Думки залишилися там, на яхті, посеред нічної річки, за зачиненими дверима розкішної каюти.

​Варто було мені заплющити очі, як перед внутрішнім поглядом миттєво з'являвся Ельдар. Його срібні від пристрасті очі в напівмороці, шорсткі, гарячі долоні на моїй талії, низький, хрипкий голос, який шепотів моє ім'я прямо в губи. Я згадувала кожну деталь тієї ночі з такою чіткістю, що шкіра знову покривалася сиротами, а серце починало калатати, як шалене. Я прокручувала в голові його слова про те, що він готовий змінити всі правила корпоративної етики заради нас. Чи не було це просто хвилинною слабкістю багатого чоловіка, який отримав бажане? Від цих думок мене кидало то в жар, то в холод.

​І ось, понеділок настав. День моєї особистої ментальної страти.

​Я прийшла в офіс на п'ятнадцять хвилин раніше, сподіваючись проскочити непоміченою. Мене буквально трясло від страху перед зустріччю з Горяєвим. Як мені тепер дивитися на нього на нарадах? Як підписувати документи, знаючи, як ці самі руки тримали мене за стегна всього дві доби тому? Це було вище моїх сил. Я почувалася злочинницею, яка повертається на місце злочину в строгому офісному вбранні.

​Я на неслухняних ногах підійшла до свого робочого місця, поставила сумочку і... застигла. Мої очі ледь не вилізли з-під брів.

​На моєму моніторі, прямо поверх моїх звичайних, жовтих, рожевих і зелених робочих нагадувань про звіти, рівним рядком висіли три знайомих, яскраво-блакитних стікери. Серце зробило кульбіт і впало кудись у район туфель. «Знову! Він знову це робить!»

​Нахилившись ближче, я швидко, ковтаючи слова від паніки, почала читати розмашистий, упевнений почерк Ельдара:

1. ​«Не хвилюйся. Я нікому не розповім, яка ти насправді ;)»
2. ​«Я теж згадую.»
3. ​«13:45. Підсобка. Обіцяю поводитися майже пристойно.»

У мене всередині все спалахнуло. «Майже пристойно?! Він знущається?! Прямо в офісі, о першій дня?!» Паніка накрила мене з головою. Якщо хтось побачить ці папірці — мені кінець. Кар'єра, репутація — все полетить шкереберть!

​Я судорожно, ламаючи нігті, почала здирати блакитні стікери з екрана, намагаючись заховати їх у долоні, але було запізно.

​— О-о-о, Кірочко! Привіт! А що це ти там так судорожно ховаєш, га? — раптом пролунав над моїм вухом дзвінкий, допитливий голос Альонки. Вона з'явилася нізвідки, тримаючи в руках чашку з кавою, і її очі горіли щирим кулінарно-пліткарським інтересом.

​— Нічого! — випалила я занадто швидко і надто голосно, ховаючи руку за спину і зсуваючи брови. — Просто старі нотатки. Сміття.

​— Ага, розказуй мені! Сміття вона ховає з таким обличчям, наче там план пограбування банку! Покажи ну ж бо! — Альонка, виявивши дива спритності, блискавично перехопила мою руку і вирвала один із зіжмаканих блакитних стікерів прямо з моїх пальців.

​— Альоно, віддай! Це особисте! — писнула я, намагаючись забрати папірець назад, але колега вже встигла розправити його і впитися поглядом у текст.

​— Ого-о-о... — протягнула вона, і її очі округлилися від захвату. — «Я теж згадую»... Кіро! І хто цей таємний шанувальник, зізнавайся?! Боже, яка романтика! Ну ж бо, кажи, це той пухкенький Вася з бухгалтерського відділу? Він минулого тижня так на тебе дивився біля кулера!

​Я відчула, як моє обличчя починає палати. «Який Вася, Господи?! Якщо Вася дізнається, про що цей стікер, його удар схопить!»

— Ні, Альоно, який Вася, ти збожеволіла? — спробувала я відмахнутися.

​— Хм, ну тоді... — Альонка приставила палець до губ, зводячи очі до стелі. — Ні, мабуть, це Антон з ІТ-відділу! Ну точно! Він же такий високий, мовчазний, у цих своїх дурних худі. І він завжди так дивно на тебе, Кіро, дивиться, коли проходить повз наш відділ. Прямо поглядом з'їдає! Це він, так? Він тобі записочки підкидає?

​Я глибоко вдихнула, намагаючись повернути собі контроль над ситуацією і не розсміятися від цього абсурду.

— Заспокойся, Альоно. Я поняття не маю, хто це. Це якийсь дурний жарт, помилилися монітором. І взагалі-то... Антон не на мене дивиться. Він на тебе дивиться! Мені по секрету Віра з кадрів сказала, що він минулої п'ятниці розпитував про тебе. Питав, чи є в тебе хлопець і яку каву ти любиш.

​Альонка ледь чашку з рук не випустила. Її пліткарський запал миттєво переключився на власну персону.

— Що?! Серйозно?! Антон про мене питав?! — вона аж підстрибнула на місці, очі заблищали.

​— Так, серйозно. Тож залиш мої «сміттєві» стікери в спокої, — скористалася я моментом і забрала в неї блакитний папірець.

​— Ой, та ну його, того Антона... — Альона легковажно махнула рукою, хоча щоки в неї помітно порозовіли. — Він взагалі не в моєму смаку. От мій ідеал... У моєму смаку наш новий власник, бос Горяєв! Ну я ж тобі вже говорила про це, він просто бог... Ой! Йде! Він йде, Ельдар Маркович! По місцях!

​Альонка в одну секунду здулася, як повітряна кулька, і з неймовірною швидкістю шмигнула за своє робоче місце, миттєво втупившись у монітор із виразом вищої корпоративної відданості.

​У мене всередині все захололо. Я залишилася стояти біля свого столу, судорожно стискаючи в кулаці розгорнуті стікери, які я щойно зіжмакала в паніці. Потім повільно, пересилюючи дикий страх, я підняла голову.

​По проходу між столами нашого відділу впевненою, хижою ходою йшов Ельдар. На ньому був його ідеально скроєний, темно-сірий костюм-трійка, білосніжна сорочка і строга краватка. Жодного натяку на розслабленість. Жодного натяку на ту людину, яка босоніж ходила по палубі яхти. Залізобетонний бос. Перфекціоніст.

​Він проходив повз мій стіл. На секунду він уповільнив крок і повернув голову. Наші погляди зустрілися. Його сірі очі прошили мене наскрізь, і в самої їхній глибині, прихованій від усього офісу, спалахнув той самий знайомий, гарячий, тріумфальний вогонь. Його губи ледь помітно, на міліметр, здригнулися в іронічній посмішці, а погляд на мить опустився на мій стиснутий кулак із блакитними папірцями. Він усе бачив. І він чекав.