Розділ 20. Текілова чорна діра

​Яхта плавно, але впевнено різала носом темні хвилі, виходячи на справжній простір. Місто позаду перетворювалося на розсип далеких вогників, а навколо нас панувала велична, глуха тиша, яку порушував лише мій внутрішній крик розпачу та тихий сплеск води об борти. Капкан зачинився. Надійніше не придумаєш.

На столі, під тихим гойданням судна, мерехтіли свічки в глибоких скляних підсвічниках. Аромати вишуканих страв — якихось морепродуктів під ніжним соусом, свіжих фруктів та сирів — мали б викликати в мене апетит, але мій шлунок зараз жив своїм власним, дуже тривожним життям.

​Ельдар сидів навпроти, розслаблений, неймовірно привабливий у цьому приглушеному світлі, і з абсолютною незворушністю підлив у мій кришталевий келих рубінового вина. Напруга між нами не просто зростала — вона згущувалася, стаючи майже відчутною на дотик, як густий туман над водою. Ми нарешті залишилися без офісних масок, без суворих дрес-кодів і божевільних сценаріїв. Тільки він і я. Посеред нічого.

​Я тримала спину рівно, наче проковтнула лом, і люто дивилася на чоловіка навпроти. Свердлила в ньому дірку поглядом, сподіваючись, що він бодай трохи відчує провину. Я все ще ніяк не могла змиритися з тим, що він так нахабно мене обвів навколо пальця, заманивши сюди під виглядом бізнес-переговорів. Мене просто розпирало від злості й образи.

​Ельдар повільно підняв свій келих, пригубив вино і, помітивши мій войовничий вигляд, тихо зітхнув. Його губи знову здригнулися в легкій посмішці.

— Кіро, ну припини. Ти ж зараз просто спопелиш мене поглядом. Після всього, що між нами було тієї ночі в моїй квартирі, ти, як мінімум, маєш бути мені вдячною, на всі сто відсотків довіряти і вже точно не злитися на мене через таку невинну маленьку хитрість з переговорами.

​«Що?!» — мій мозок на мить закоротило. «У його квартирі?! Тієї ночі?! Про що він взагалі говорить?!»

Усередині мене піднялася нова хвиля паніки, змішаної з праведним гнівом. Що ж там, у біса, сталося, якщо він постійно згадує про це з такою впевненістю?!

​Я гордо випнула підборіддя, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально холодно й байдуже:

— Я не злюся, Ельдаре Марковичу. З чого ви взяли? Я абсолютно спокійна.

​— Ні, Кіро, ти злишся, — м'яко перебив він мене, подавшись трохи вперед і заглядаючи в саму глибину моїх очей. — Я бачу це. Твої очі прямо зараз метають блискавки, а пальці так стискають серветку, наче ти уявляєш на її місці мою шию. Навіщо ця брехня? Ми ж домовилися — без масок.

​Я хотіла видати йому цілу тираду про його маніпулятивні методи управління персоналом, але раптом... світ навколо мене різко хитнувся. Яхта зробила трохи крутіший віраж на хвилі, і в цей самий момент я відчула раптовий, дикий, гарячий приплив нудоти. Шлунок судорожно стиснувся, підкочуючи до самого горла.

​«От чорт... Тільки не це! Будь ласка, тільки не зараз!» — в паніці закричав мій внутрішній голос.

​Морська хвороба?! Серйозно?! До всього мого списку ганебних катастроф тепер додасться ще й це?! Мене зараз просто знудить прямо на ці його дорогі свічки і вишукані сири!

​Я різко підхопилася з крісла, ледь не перекинувши келих, і, затиснувши рот долонею, кинулася через усю палубу до борту яхти. Вчепилася пальцями в холодне металеве поруччя, ковтаючи ротом прохолодне нічне повітря і молячись усім відомим богам, щоб мій організм повернув контроль над собою. Голова крутилася, перед очима все пливло. Ще цього не вистачало для повного тріумфу!

​Я чекала, що Ельдар зараз почне знущатися або гидливо відвернеться, але вже за секунду поруч зі мною з'явилася його висока постать. Він діяв блискавично і абсолютно спокійно. Його велика, тепла долоня лягла мені на спину, м'яко підтримуючи, а іншою рукою він підніс щось прямо до мого обличчя. У його пальцях була затиснута тонка, соковита долька лимона.

​— На, візьми, — скомандував він тихо, але безапеляційно, протягуючи лимон прямо до моїх губ. — Візьми в рота. Зараз стане краще. Тобі це чудово допомогло минулого разу.

​— Що? — спробувала видавити я, здивовано розліпивши губи, але Ельдар скористався моментом і обережно, проте наполегливо засунув мені цю лимонну часточку прямісінько в рот.

​Я миттєво відчула різкий, кислий смак, від якого звела щелепи, але — о диво! — спазм у шлунку дійсно почав стрімко відпускати. Нудота відступила, залишаючи лише прохолодну свіжість кориці й цитрусу. Я зробила глибокий вдих, трохи прийшла до тями, витягла пальцями лимон з рота і розвернулася до нього, важко дихаючи.

​— Що ви верзете?! — випалила я, дивлячись на нього знизу вгору. — Який минулий раз?! Про що ви взагалі говорите, Ельдаре Марковичу?!

​Він вигнув брову, і на його обличчі відобразилося щире здивування, яке швидко змінилося розумінням.

— Ну як про що, Кіро? Про ту ніч. Коли я привіз тебе до себе. Ти ж пам'ятаєш це, правда ж?

​І в цей момент моя остання пружина всередині лопнула. Мені набридло грати в цю вгадайку, набридло вдавати з себе всезнаючу леді, коли насправді я почувалася повною дурепою. Я заплющила очі і на одному диханні, майже кричачи від безсилої злості, зізналася:

— Та не пам'ятаю я ні чорта! Зрозуміли?! Взагалі анідідька не пам'ятаю тієї вашої клятої ніч!

​Я розплющила очі і впилася в нього поглядом, вивалюючи всю правду, яку так старанно приховувала:

— Я пам'ятаю тільки дурний вуличний ліхтар! Пам'ятаю ваш величезний біцепс! Пам'ятаю, як ви легко, наче мішок із картоплею, підняли мене на руки... А далі — все! Чорна діра! Повна, абсолютна порожнеча, залита літрами текіли та моїм повним безпам'ятством! Я прокинулася вранці у вашій сорочці і звалила, бо вирішила, що між нами... що ми... Коротше, все! Ви задоволені?! Тепер ви знаєте мою головну таємницю! Я нічого не пам'ятаю!

​Я важко дихала, чекаючи на його реакцію. Серце калатало, як скажене. Ну ось і все. Карти на столі. Зараз він або посміється, або виставить мене повною ідіоткою.

​Ельдар мовчав кілька секунд. Його погляд сканував моє обличчя, а потім його губи повільно розпливлися в такій широкій, щирій і неймовірно чарівній посмішці, якої я на його обличчі ще ніколи не бачила. У його очах спалахнуло чисте, тріумфальне задоволення.