Розділ 17. Дощовий понеділок

​

Понеділок вранці — це завжди маленька смерть, але понеділок після божевільних вихідних під знаком «Містера Досконалість» — це справжнє випробування для виживання моєї нервової системи.

​Весь наш офіс із самого ранку нагадував розтривожений вулик. Якщо минулого тижня, коли Ельдар Маркович тільки-но оголосив про введення жорсткого корпоративного дрес-коду, всі ще намагалися тримати марку і грати в «успішний успіх», то сьогодні цей клятий офісний етикет дратував абсолютно всіх. Причина була прозаїчною — погода. На календарі середина червня, літо мало б буяти теплом, але натомість небо над містом прорвало. Дощ лив як із відра, перетворюючи вулиці на суцільні річки, а вологість у повітрі зашкалювала за всі мислимі норми.

​Моя зачіска дізналася про повний крах ще на підході до бізнес-центру. Я так старанно викручувала на потилиці строгий, гладкий діловий пучок, заливаючи його лаком, але під цією тропічною зливою вся моя конструкція просто капітулювала. Уже в туалеті офісу я гарячково намагалася виправити ситуацію: витирала обличчя серветками, переколювала шпильки, але все одно одне непокірне, пасмо зрадницьки вилізло біля скроні і тепер настирливо лізло в очі, нагадуючи мені про мою хронічну невдачливість.

​Проте, щодо одягу я була непохитна. Ніяких худі, ніяких затишних оверсайз-светрів. На мені була стильна, строга ділова спідниця-олівець темно-сірого кольору, яка ідеально облягала стегна, і білосніжна блузка з наглухо застебнутими ґудзиками. Я виглядала як еталонна корпоративна акула. Ну, принаймні, зовні.

​Внутрішньо ж я була клубком суцільної тривоги. Усі вихідні в моїй голові крутилися одні й ті самі думки, що не давали мені спати. Ельдар. Його мокра сорочка. Його проникливий погляд. І, найголовніше, його залізна логіка. Ну звісно ж він не дурень! Він із самого початку зрозумів, що ніяка шафа на Катю не падала, і що цей чортів кран подруга, швидше за все, зламала навмисно (або так вчасно підкрутила), щоб дати мені привід утекти. Його іронічні зауваження у ванній кімнаті прямо про це кричали. Але чому він одразу нічого не сказав? Чому промовчав? Відповідь була очевидною: цей садист офісного масштабу просто хотів познущатися з мене! Хотів подивитися, як я буду викручуватися, червоніти і блідніти під його рентгеном. І що тепер? Тепер він офіційно в курсі, що я брешу як дихаю. За таке звільняють без розмов.

​Я важко зітхнула, підійшла до свого робочого столу і опустилася в крісло. Увімкнула комп'ютер і... мій погляд миттєво прикувало до монітора.

​На пластиковому корпусі красувалися два яскраво-блакитні стікери. Серце пропустило удар. Знову! Він знову прокрався до мого столу раніше за всіх і залишив свої фірмові знаки міченого керівника.

​Я гарячково озирнулася навколо. Колеги були зайняті обговоренням мокрих парасольок, тож на мене ніхто не дивився. Я нахилилася ближче і прочитала перший стікер. Написано його чітким, каліграфічним, ідеальним почерком:

​«Кран полагодив. Тепер залишилося полагодити одну дуже хитру дівчину. ;)» і маленький, акуратний смайлик в кінці.

​Мене обдало хвилею жару. Полагодити дівчину?! Це він про мене?! Ах ти ж... маніпулятор хрестов! Пальці судорожно перемістилися на другий стікер, який висів трохи нижче як P.S.

​«P.S. Я тебе майже прощаю».

​— Та що ти собі дозволяєш?! — ледь чутно прошипіла я, відчуваючи, як мене починає дико бісити ця його гра. Що за дитячий садок у вищому керівництві?!

​Я одним різким рухом відірвала обидва стікери від монітора, зім'яла їх у щільну паперову грудку, наче це були докази державного злочину, і рішуче зашвирнула в смітник під столом. Навіть ногою там утрамбувала для надійності, щоб ніхто, не дай боже, не знайшов ці блакитні клаптики компромату. «Майже прощає» він мене... Велике спасибі, ваше величносте! Отже, звільняти за брехню про шафу й крани він мене не збирається, раз написав, що прощає. Ну, майже прощає. Це хоч якийсь позитив у цьому дощовому пеклі.

​Але порадіти своїй умовній амністії я не встигла.

​З-за рогу нашого відділу вилетіла Альонка. Вона підбігла до мого столу з такими круглими очима, наче тільки-но побачила НЛО на даху нашого бізнес-центру. Вона сперлася руками на мій стіл і задихано видала:

— Кіро! Кір, вставай, тебе Ельдар Маркович до себе викликає! Терміново! На килим!

​Мій шлунок знову звично стиснувся у болючий вузол.

— Що? — я намагалася, щоб мій голос звучав байдуже, хоча всередині все тремтіло. — Навіщо викликає? Що він хоче?

​— Та я без поняття! — Альонка панічно замахала руками і перейшла на великий секретний шепіт. — Але він з самого ранку сердитий якийсь, просто рве і метає! Чорна хмара, а не бос! Секретарка каже, що якийсь смертник зранку вилив на його білосніжну, ексклюзивну машину каву! Причому не просто вилив, а ще й грьобаний стаканчик залишив прямо на капоті! Навіть не прибрав, уявляєш?!

​У цей момент у мене в голові наче бомба вибухнула. Світ навколо мене на мить зупинився, а звук Альончиного голосу перетворився на якесь далеке відлуння.

​«От чорт... О ні, ні, ні... Тільки не це...» — мій внутрішній голос закричав так, що мені здалося, його чути на весь поверх.

​Перед очима миттєво спливла картина мого сьогоднішнього ранку.

Пів восьма. Злива. Я біжу від зупинки таксі до входу, тримаючи в одній руці величезну парасольку, в іншій — великий стакан гарячого лате з корицею, а під пахвою — сумочку. Біля самого бордюру стоїть шикарний, вилизаний до дзеркального блиску позашляховик. Мені терміново потрібно було звільнити руку, щоб скласти і сховати парасольку, яка ніяк не хотіла піддаватися. Не придумавши нічого розумнішого, я на секунду поставила свій великий паперовий стаканчик із кавою на капот цієї машини. Закрила парасольку, смикнула рукою і... випадково, чорт би його побрав, зачепила той клятий стаканчик ліктем!

​Він перекинувся. Гаряче, липке лате з піною і корицею красивою, широкою калюжею розлилося по білому, бездоганному капоту, стікаючи на радіаторну решітку. Я тоді в паніці зойкнула, подивилася на годинник — до початку робочого дня залишалося три хвилини, запізнюватися через новий дрес-код було смерті подібно. І я... я просто побігла далі. Подумала: «Та нічого страшного, дощ зараз такий лиє, що за дві хвилини все змиє, і сліду не залишиться!».