Розділ 12. Дідька лисого

​Вечір застав мене вдома, у моїй маленькій орендованій квартирі, де зазвичай панували затишок і спокій. Але сьогодні тут пахло виключно моєю валідольною панікою. Я вже другу годину поспіль ходила з кутка в куток, наче тигр у клітці, раз у раз хапаючи телефон і знову кидаючи його на диван, як гарячу картоплину.

​На годиннику було 20:50. Стрілки невблаганно рухалися до дев’ятої вечора — моєї особистої години «Х», яку мені призначив Містер Досконалість. Ультиматум залізного боса висів над моєю головою, як гільйотина.

​«Що робити? Що, бляха, мені робити?!» — мій внутрішній голос уже не просто кричав, він верещав не своїм голосом, зриваючи зв'язки.

​До біса дрес-код! До біса ту смарагдову сукню! Але робота... Втратити таке місце через один нещасний глянцевий слід на манжеті сорочки? Через те, що я трохи переборщила з праскою, коли намагалася бути хорошою дівчинкою і загладити провину за свою ранкову втечу? Та це ж просто... ну його в баню! Дідька лисого! Ну чому саме я потрапила в цей абсурдний капкан? Чому мій новий генеральний директор виявився тим самим гарячим незнайомцем, який тепер вирішив погратися в котячо-мишачі перегони з моєю психікою?

​Я зупинилася посеред кімнати, важко дихаючи. Вибір насправді був очевидним. Гордість — це, звісно, класно, але оплачувати рахунки за квартиру і купувати продукти за щось треба. Гордістю ситий не будеш. Якщо я завтра прийду в офіс без його згоди на це чортове побачення, він мене звільнить. Офіційно. З тріском. І Альонка перша буде плакати над моїм безробітним трупом.

​Вибір один. Погодитися.

​Я підійшла до дивана, взяла телефон, і мої пальці зрадницьки затремтіли. Екран загорівся, сліплячи мене в напівтемряві кімнати. Я відкрила месенджер, знайшла той самий номер без імені, з якого мені прийшло повідомлення з адресою. Почала писати. Одне слово. Коротко, лаконічно, наче підписувала капітуляцію.

​«Згодна.»

​Я застигла на кілька секунд, дивлячись на це слово. Серце калатало десь у горлі. Склалося враження, що якщо я зараз натисну кнопку відправки, то продам душу офісному демону. Заплющивши очі, я рішуче тицьнула пальцем у синій літачок.

​Пшик. Повідомлення пішло. На годиннику було рівно 20:53.

​Я затамувала подих, очікуючи, що він відповість десь за годину, або взагалі завтра. Але Горяєв Ельдар Маркович явно тримав телефон у руках. Дві сірі галочки миттєво стали синіми. Прочитано.

​Моє серце зробило кульбіт і зупинилося. Я дивилася на екран, де вгорі з'явився рядок: «Пише...». Мій пульс підскочив до максимуму. І тут приходить відповідь.

​«Згодна на що? На звільнення?»

​У мене в очах потемніло. О боже, ні! Мій мозок за секунду намалював картину, як я збираю речі в картонну коробку під презирливим поглядом Альонки. Вороння кружляє над моєю кар’єрою! Який же він гад! Він що, знущається?! Мене обдало такою хвилею жару, що я ледь телефон не впустила. Пальці почали судорожно, з дикою швидкістю лупити по клавіатурі, виправляючи ситуацію, поки він реально не підписав наказ.

​«На побачення!!!» — відправила я, додавши аж три знаки оклику, щоб цей перфекціоніст точно зрозумів, що я не хочу на біржу праці.

​Минуло кілька секунд тиші, які здалися мені вічністю. Я уявила, як цей самовпевнений павич зараз сидить у своєму розкішному шкіряному кріслі, закинувши ногу на ногу, і тихо посміхається, спостерігаючи за моєю текстовою істерикою. Він же прекрасно все зрозумів з першого разу! Прекрасно знав, на що я згодна! Він просто навмисно знущався з мене, ловлячи кайф від того, як я тут, на іншому кінці міста, б'юся в конвульсіях перед екраном! Садист офісного масштабу!

​Екран знову моргнув. Прийшло нове повідомлення. Цього разу — чітке, конкретне та безапеляційне.

​«П'ятниця. 20:00. Ресторан "La Couronne". Сукня.»

​Я полегшено видихнула, відчуваючи, як обм'якло все моє тіло. Отже, п'ятниця. У п'ятницю о восьмій вечора почнеться мій персональний судний день. Ресторан «La Couronne»... Я чула про це місце — один із найдорожчих і найпафосніших закладів у центрі міста, куди смертні ходять тільки в мріях або на весілля олігархів. І мені доведеться йти туди в тій самій смарагдовій сукні з відкритою спиною. Без білизни... Ой ні, білизну він теж купив! Боже, у що я вплуталася?!

​Але телефон у моїх руках знову вібрував. Від нього прийшло ще одне повідомлення, яке остаточно добило мою бідну нервову систему.

​«Надобраніч, Кіро Андріївно. І не забудь погодувати свого кота-дієтика. Йому, мабуть, уже пора їсти за розкладом і графіком. Перфекціонізм у харчуванні — це важливо.»

​Я розвісила вуха і просто втупилася в екран, відчуваючи, як моє обличчя заливає густа, пунсова фарба сорому.Кіт-дієтик! Мій вигаданий мейн-кун, якого й близько немає в природі! Я здуру зліпила його в себе вдома, аби тільки швидше вискочити за двері! Він усе пам'ятає! Він пам'ятає кожне моє брехливе слово, кожну мою безглузду відмовку!

​«Він знає, що я брешу...» — пронеслася в голові панічна думка. — «Він знає про кота, він грається зі мною, як кіт із мишкою, і отримує від цього колосальне задоволення!»

​Я впала спиною на диван, закриваючи обличчя подушкою і глухо стогнучи. Пятниця. Я одягну ту сукню, в якій моя спина буде повністю оголена для його хижого погляду. І якщо на цьому побаченні я хоч раз проколюся щодо своєї «ідеальної пам’яті», цей Містер Досконалість з'їсть мене на десерт разом із моїм неіснуючим котом.