Розділ 11. Манжетний шантаж

​

П'ять хвилин пролетіли як одна секунда. Йдучи по довгому коридору третього поверху, я міцно притискала до грудей свій робочий блокнот, наче він міг захистити мене від того, що чекало за дверима з табличкою «Генеральний директор». Мої внутрішні органи влаштували справжню революцію: шлунок закрутило у вузол, а серце стукало в ребра з такою силою, що мені здавалося, цей гуркіт чути на весь поверх.

​«Так, Кіро, зберися. Ти доросла, самодостатня жінка. Ну подумаєш, побачив тебе п'яною. Ну подумаєш, купив білизну. Головне — тримати дистанцію. Ти прийшла по роботі. Тільки маркетинг. Тільки хардкор», — крутила я в голові ментальну аффірмацію.

​Я зупинилася перед дверима, зробила глибокий вдих, коротко постукала і рішуче штовхнула стулку.

​Кабінет зустрів мене прохолодою кондиціонера та знайомим, до божевілля привабливим ароматом дорогого тютюну та цитрусів. Ельдар Маркович сидів за своїм величезним столом і щось швидко писав у документах. Почувши мій захід, він поклав ручку, і його сталеві сірі очі повільно піднялися на мене. У цьому погляді не було офісної холодності, яку він демонстрував п'ять хвилин тому перед відділом. Там знову панувала та сама м'яка, хижа іронія.

​Він повільно встав зі свого крісла. Без піджака, в одному лише темно-синьому жилеті, що облягав його широкі плечі та міцні груди, він виглядав занадто небезпечно для моєї тендітної психіки. Ельдар неспішно обійшов стіл, підійшов ближче і... просто сів на край свого столу, злегка схрестивши ноги і склавши руки на грудях. Ця поза була настільки неформальною і водночас домінуючою, що в мене перехопило подих.

​— Проходьте, Кіро Андріївно. Присідайте, — він кивнув на глибоке шкіряне крісло навпроти.

​— Дякую, Ельдаре Марковичу, я постою, — твердо відповіла я, залишаючись на місці за два метри від нього. Сідати в те крісло означало опинитися внизу, під його прямим, гіпнотичним поглядом, а мені й так бракувало повітря.

​Він злегка качнув головою, і на його губах з’явилася тонка посмішка.

​— Як хочете. Ну що ж, ви прийшли з блокнотом і ручкою. Чудово. Нам справді потрібно обговорити стратегію нашої подальшої роботи.

​— Так, я уважно слухаю, — я випрямила спину, демонструючи максимальну професійність. — Але якщо це стосується тієї сукні та білизни, які ви мені дали... Я поверну їх завтра вранці. У фірмовому пакеті. Вони мені не потрібні, я не збираюся приймати такі... специфічні подарунки від керівництва.

​Ельдар низько, тихо розсміявся, і цей звук вібрував прямо в моєму животі.

​— Повернути? Ні, Фролова. Я купив їх не для того, щоб ти мені їх повертала. Я хочу, щоб ти її одягла. Цю сукню.

​У мене аж очі на лоб полізли.

​— Що?! — мій професійний тон миттєво змило котячим писком. — Тобто... ви хочете, щоб я прийшла на роботу в цій шовковій сукні з відкритою спиною?! Після вашої ж промови про суворий офісний дрес-код?! Ви знущаєтесь?

​— Боже збав, — Ельдар трохи подався вперед, і його сірі очі потемніли, стаючи майже вугільними. — Якщо ти прийдеш у тій сукні в офіс, ти будеш відволікати мене від роботи. А я, як ти вже знаєш, перфекціоніст і не люблю, коли мій робочий процес порушується... отакими відволікаючими факторами.

​— Тоді чого ви від мене хочете?! — я вже ледь стримувала внутрішній крик. Ця гра в кішки-мишки випалювала мої останні нервові клітини.

​— Я хочу побачення, Кіро, — абсолютно спокійно, але з такою залізобетонною впевненістю вимовив він, наче це було звичайне ділове розпорядження.

​Мій мозок на мить просто вимкнувся. На екрані моєї свідомості з'явилася помилка 404.

​— Що? — пролепетала я, кліпаючи очима. — Яке ще побачення? Ділове? Вечеря з партнерами по бізнесу?

​— Ні. Звичайне побачення. Ти, я, ресторан, вечір. І ти в тій самій смарагдовій сукні, яка, я впевнений, сидить на тобі просто божественно, — його голос став нижчим, майже інтимним.

​— Ні! Ні за що! Ні за які гроші! — я панічно закрутила головою. — Ніяких побачень! Ельдаре Марковичу, це абсолютно неприйнятно!

​— Чому ж? Ти мені винна, Кіро.

​— Що я вам винна?! — моєму обуренню не було меж. — Сорочку я вам повернула! Сукню і білизну — я ж сказала, що віддам! Все! Рахунки закриті!

Ельдар повільно опустив руки, встав, зняв із полиці за своєю спиною той-таки фірмовий чохол і дістав сорочку, яку я так ретельно прасувала дві години. Він розгорнув її і вказав довгим пальцем на праву манжету.

​— От дивна штука, Фролова... Коли ти втекла в моїй сорочці, вона була в ідеальному стані. Так?

​— Так! — гордо заявила я. — І я повернула її вам у такому ж стані! Я особисто її прала, я кожну складочку праскою вирівнювала, щоб усе було ідеально!

​— О, я помітив, — Ельдар підійшов ближче, тримаючи сорочку перед моїм носом. — Ти так старалася, Кіро... Що коли я її розгорнув, то знайшов ось тут, на манжеті, ледь помітний, але абсолютно чіткий глянцевий слід від праски. Ти її трохи підпалила, дорогенька. Тканина зіпсована. А це, на хвилиночку, ексклюзивний бренд.

​Я застигла. Мені звело дихання. О боже... Він помітив! Отой чортів блискучий слід, на який я молилася, щоб він зник! Мені кінець.

​— Тож у нас є два варіанти, Кіро Андріївно, — Ельдар кинув сорочку назад на стіл і став прямо переді мною, засунувши руки в кишені. На його обличчі квітла справжня тріумфальна усмішка хижака, який загнав здобич у глухий кут. — Варіант перший: я підставляю тебе по повній програмі. Офіційно звільняю завтра вранці за пошкодження дорогого майна компанії та грубе порушення корпоративної етики з відповідним записом у трудову. Твоя кар'єра в маркетингу на цьому закінчиться, не встигнувши розквітнути.

​Я ковзнула поглядом по його губах, відчуваючи, як моє серце пропускає удари.

​— А... а другий варіант? — ледь чутно прошепотіла я.

​— А другий варіант — ти йдеш зі мною на побачення, — Ельдар нахилився до мого обличчя так близько, що я відчувала гаряче дихання на своїх губах. — Бо якось так дивно вийшло, Фролова... У нас із тобою була така божевільна, незабутня ніч... А от етап побачення ми чомусь пропустили і одразу перейшли до справи. Це непорядок. Треба виправляти хронологію.