Розділ 5. Ручка долі

​

Зала засідань на першому поверсі нашої компанії зазвичай асоціювалася в мене з нудними квартальними звітами, напівсонними колегами та теплою мінералкою в пластикових стаканчиках. Але сьогодні тут панувала атмосфера, яка більше нагадувала очікування публічної страти. Співробітники тулилися один до одного, перешіптувалися, наче змовники, і з жахом поглядали на масивні дубові двері в кінці приміщення.

​Я збиралася тихо примоститися десь на задніх рядах, за широкою спиною когось із сисадмінів, щоб спокійно пересидіти цю бурю і подумати про своє розбите життя. Але в Альонки були зовсім інші плани.

​— Кіро, ти здуріла?! Які задні ряди? — шикнула вона, залізною хваткою вчепившись у мій лікоть, і з силою потягла мене вперед, крізь натовп, що розступався. — Ми маємо сісти на самому початку! Я повинна роздивитися кожну деталь його ідеального обличчя. І ти теж! Тобі треба провітрити мізки після твого лікарняного. Рухайся, рухайся!

​В результаті її агресивного маневру ми опинилися на другому ряду, прямо навпроти центральної трибуни та великого екрана. Я незадоволено вмостилася на стілець, притиснувши до себе свій робочий планшет, і знову спробувала приборкати непокірне пасмо волосся, яке вперто лізло в очі. Поряд зі мною Альона крутилася як на пательні, її очі горіли від збудження, а язик працював зі швидкістю кулемета.

​— Слухай, Кір, я тут ще дещо дізналася про нашого Горяєва, — зашепотіла вона мені прямо у вухо, обдаючи запахом ментолової жуйки. — Чутки просто дикі! Кажуть, він не просто суворий через бізнес. У нього особиста драма! Він зовсім нещодавно розлучився, або... ні, здається, його кинула наречена — якась відома топ-модель з обкладинок Мілана! Уяви собі! Вона закрутила роман із якимось нафтовим магнатом, зрадила його, і тепер Ельдар Маркович лютує на всю жіночу стать. Кажуть, він після цього став просто нещадним тираном. Жорстокий, холодний, мстивий... Жодної пощади до жінок-робітниць! Якщо ти хоч трохи схибиш — розірве на шматки і викине без вихідної допомоги.

​Я глибоко зітхнула і закотила очі, відкриваючи чистий аркуш у своєму паперовому блокноті.

​— Альон, мені глибоко фіолетово на його моделей, магнатів і його розбите серце, — буркнула я, не відриваючи погляду від паперу. — Головне, щоб він мені вчасно зарплату платив і не чіпав мої проекти. Мені своїх гей-драм вище даху вистачило на цьому тижні, ще не вистачало через чужих олігархів переживати.

​Щоб хоч якось відволіктися від Альончиного словесного поносу і вгамувати дятла в потилиці, який після згадки про Влада знову почав легенько стукати, я взяла в пальці свою улюблену фірмову ручку — важку, металеву, з яскраво-рожевим корпусом, на якому був наклеєний маленький зелений стікер із написом «Успіх».

​Я почала ліниво малювати на папері карикатуру. Мої пальці впевнено виводили контури: кумедний чоловічок у строгому костюмі, але з величезними, пухнастими крилами за спиною. На голові у нього красувався карикатурний німб, а в руках замість батога він тримав... джойстик від плойки. Я уявляла цього нового власника Горяєва саме таким — пафосним, зализаним геєм, який просто будує з себе альфа-самця, щоб приховати свою справжню сутність від усього світу. Я легенько посміхнулася своєму малюнку, додаючи чоловічку довгі вії.

​Раптом по залі прокотився тихий, синхронний зітхання захоплення і жаху. Важкі дубові двері відчинилися.

​— Йде... — благоговійно прошепотіла Альонка, застигаючи на місці.

​Я ліниво, з усім своїм накопиченим за тиждень цинізмом, підняла погляд від блокнота. Підняла — і відчула, як моє серце спочатку зробило шалений кульбіт, а потім просто зупинилося, забувши, як стукати. Повітря з моїх легень вилетіло з таким свистом, наче мене щойно переїхала вантажівка.

​До зали впевненою, хижою ходою увійшов чоловік. На ньому був бездоганний, ідеально підігнаний по фігурі темно-сірий костюм-трійка, білосніжна сорочка і шовкова краватка. Широкі плечі, які я колись так безцеремонно щипала... Сильний, рельєфний торс, який вгадувався навіть під цупкою тканиною жилета... Чітко окреслена мармурова щелепа з легкою триденною щетиною і сталеві, холодні сірі очі, які дивилися на присутніх як на комах.

​Це був він.

​Мій янгол-охоронець з Шовковичної. Стовп муніципального свавілля. Чоловік, у чиїй білій сорочці я босоніж тікала від консьержа Аркадія Петровича.

​Горяєв Ельдар Маркович. Справжній, живий, стовідсотковий Містер Досконалість. І він був моїм новим босом.

​— О боже... — в паніці прошепотіла я.

​Від дикого, тваринного шоку мої пальці розтиснулися самі собою. Важка металева ручка вислизнула з долоні, з гучним стуком упала на лакований паркет і... під дією законів підлості всесвіту впевнено покотилася вперед. Вона котилася через прохід, гуркочучи на всю німу залу, і зупинилася акуратно, точно біля носка дорогого шкіряного туфля Ельдара Марковича.

​У мене всередині все захололо. Мозок видав сигнал екстреної евакуації. Не думаючи ні про що, я миттєво втягнула голову в плечі, опустила обличчя майже в самий блокнот і закрилася руками, вдаючи, що я шалено зайнята вивченням структури паперу або просто намагаюся злитися з текстурою стільця. «Він мене не помітить, він мене не помітить, ліхтар світив йому в потилицю, я була п'яна, розпатлана, без макіяжу, в сорочці... він не впізнає мене в діловому одязі!» — як молитву, крутила я в голові.

​Ельдар Маркович зупинився. Його сталевий погляд опустився вниз, на рожеву ручку з зеленим стікером. Він повільно, з аристократичною грацією нахилився, підняв її двома пальцями і покрутив перед обличчям, розглядаючи напис «Успіх».

​— І чия це... зброя масового ураження? — пролунав над залою той самий оксамитовий, глибокий баритон, від якого в мене по шкірі знову побігли зрадницькі мурашки. — Хто у нас так наполегливо прагне успіху, що аж губить інструменти?

​Я сиділа ні жива ні мертва, боячись навіть дихнути. Я мовчала, сподіваючись, що ручку просто спишуть у фонд компанії. Але всесвіт сьогодні вирішив добити мене остаточно руками моєї найкращої офісної подруги.