Розділ 4. Морозиво

​

Кажуть, що час лікує. Брехня. Час просто затупляє гострі кути, замилює очі і змушує тебе звикнути до нового радіусу твого особистого пекла.

​Минув рівно тиждень з того моменту, як моє життя урочисто зробило сальто назад і приземлилося обличчям у багнюку. Перші три дні після великої втечі з Району Олігархів я провела в стані, який у медицині, мабуть, назвали б «глибокою емоційною комою», а в народі — «повним аутом». Я забарикадувалася в квартирі, вимкнула верхнє світло і перетворилася на професійного дегустатора найдешевшого фісташкового морозива. Я жерла його прямо з кілограмових пластикових відер, заїдаючи солоними крекерами, і дивилася кляті, нудотні турецькі серіали. Дешеві сльозовижималки про вічне, неземне, чисте кохання, де головні герої триста серій поспіль просто дивилися один одному в очі під драматичну музику. Я дивилася на них, розмазувала сльози по щоках і думала: «Ну чому, чому в них усе так складно, але хоча б гетеросексуально?! Чому Кемаль не йде грати в плойку зі Султаном?!».

​Звісно, побути наодинці в тиші мені не дала Катька. Влад — треба віддати йому належну повагу як «колишній подружці» — сумлінно відчитався їй, що я вдома, жива і відносно ціла. Катька прилетіла через тридцять хвилин після його дзвінка, вибила ледь не з корінням мої вхідні двері і три дні сиділа зі мною, намагаючись повернути мене до тями. Вона відбирала в мене відро з морозивом, підсовувала суп, проклинала Влада, його Свята, їхню ракету і весь світовий ЛГБТ-рух разом узятий. На четвертий день її гіперопіка почала мене душити сильніше, ніж зрада, і я просто виставила подругу за двері, чесно пообіцявши, що не збираюся вішатися на фіранках. Мені просто потрібно було виплакати свій сором самостійно.

​Найбільшою проблемою залишався він. Дубовий стіл. Клятий монумент моєї ганьби, який самотньо височів посеред вітальні. Кожен раз, коли мій погляд падав на його ідеально поліровану поверхню, у мене перед очима спалахували оголені сідниці Влада і Свят, що тримався за «джойстик». Мене починало нудити. Я хотіла розбити цей стіл сокирою, спалити його на задньому дворі або викинути з вікна п'ятого поверху. Але була одна маленька, сувора деталь — за цей меблевий шедевр потрібно було виплачувати кредит ще один місяць.

​Коли Влад прийшов забирати останні речі (поки мене не було вдома, як я і вимагала), я залишила йому записку на холодильнику. Коротку і лаконічну: «Стіл я тобі дарую. Забирай його до свого Свята, трахайтеся на ньому, обіймайтеся, робіть що хочете. Але останній внесок по кредиту виплачуєш ти сам. Якщо на мою картку прийде хоч одне сповіщення про борг — я продам твою колекцію брендових кросівок на ОЛХ за безцінь». Влад виявився совісним гей-колишнім. Стіл він забрав того ж вечора, і сповіщення з банку більше мене не турбували. Хоч якийсь плюс.

​На п'ятий день мене нарешті попустило. Алкоголь повністю вивітрився, сльози закінчилися, а фісташкове морозиво більше не лізло в горло. Я подивилася на себе в дзеркало — зачудована, з блідим обличчям, але жива. Ну, не пощастило мені з хлопцем. Ну, виявився він геєм після двох років стосунків. Це що, кінець світу? Ні. Земля крутиться, сонце світить, а мої рахунки за комуналку самі себе не оплатять. Я взяла себе в руки, змила залишки драми з обличчя, закрутила волосся у звичний, трохи недбалий пучок і з жахом згадала, що мені пора повертатися до реальності. На роботу.

​Я працювала провідним креативним маркетологом у великій компанії «Авангард-Медіа», яка займалася брендингом та рекламою. Роботу свою я любила, вона була моїм рятівним колом, але був у мене один маленький грішок. Моя особиста, унікальна система тайм-менеджменту, яку колеги називали «стікерним терором».

​Я обожнювала кольорові стікери. Навіть не так — я була від них залежна. Мій робочий стіл, монітор комп'ютера по всьому периметру, клавіатура (навіть пробіл!), стаканчик для ручок, блокнот і навіть мій особистий термокухоль для кави були щільно, шарами заклеєні різнокольоровими папірцями. Рожеві — термінові дедлайни, зелені — ідеї для слоганів, жовті — нагадування подзвонити клієнтам, сині — мої особисті думки типу «купити хліб» або «не забути, що ти сильна жінка». Моє робоче місце виглядало так, наче на нього знудило веселкою, але я ідеально орієнтувалася в цьому хаосі. Це був мій світ. І сьогодні я знову в нього поверталася.

​Коли я зайшла в офіс, там панувала якась дивна, гробова тиша. Зазвичай о дев'ятій ранку тут стояв такий гамір, наче на турецькому базарі, але сьогодні всі сиділи з витягнутими обличчями і судорожно клацали мишками.

​Я підійшла до свого столу, і не встигла навіть поставити сумку, як з-за сусідньої перегородки випірнула Альонка — наш офісний радар новин і за сумісництвом дизайнер мого відділу. Очі в неї були розміром з п'ятикопійчані монети, а в руках вона судорожно стискала планшет.

​— Кір прокинулася! Ти де пропала, тиждень на лікарняному? Ти хоч знаєш, що в нас тут коїться?! — зашепотіла вона так голосно, що на нас озирнувся весь відділ. — У нас тут революція! Земля йде з-під ніг!

​— Альон, притормози, — спокійно відповіла я, відклеюючи з монітора старий жовтий стікер і замінюючи його новим, синім із написом «Почати жити заново». — Що сталося? Наш директор знову програв бюджет у покер?

​— Гірше! Нас викупили! Повністю! З потрохами! Наш старий здихався акцій, і тепер у нас новий головний інвестор і власник компанії. Великий і жахливий Горяєв Ельдар Маркович!

​Прізвище здалося мені десь віддалено знайомим, але бджоли в моїй голові, які після тижня морозива ще трохи дзижчали, ліниво проігнорували цей дзвіночок.

​— Ну і що? — я знизала плечима, дістаючи з сумочки свій блокнот, теж густо обклеєний папірцями. — Новий інвестор — нові гроші. Може, хоч крісла нам нормальні купить, а то в мене від мого вже спина відвалюється.

​— Ти не розумієш! — Альонка схопила мене за руку, її очі заблищали від суміші страху та дикого, чисто жіночого захвату. — Про нього такі чутки ходять — капець! Кажуть, він суворий тиран, перфекціоніст до мозку кісток. Людей звільняє за будь-яку дрібницю! На минулій його фірмі він звільнив секретарку просто за те, що вона принесла йому каву не з того сорту зерен і без сучасної подачі! Він вимагає ідеального порядку, чіткості, жодного хаосу! Дисципліна як у армії! Але, Кір... Боже, який він...