Розділ 21

Дорога до Марена не йшла по землі.

Вона йшла за водою.

Перші шість кілометрів це виглядало нормально.

Стара сервісна траса.

Бетон.

Іржаві труби.

Знаки, з яких час і вітер зняли майже всі літери.

Потім дорога закінчилася.

Просто вперлася в сухий резервуар.

На його бетонній стіні залишилося:

M-ARK 22

Нижче, свіжішою фарбою:

НЕ ВІРТЕ РІВНЮ ВОДИ.

Терен прочитав.

— Уже подобається.

Сена підійшла до краю.

Резервуар здавався порожнім.

Метрів сорок униз.

На дні — чорний мул.

Кілька старих труб.

Ні води.

Ні сходів.

— Маршрут сюди, — сказав Марк.

— Годинник?

— Так.

— Том не з нами.

— Знаю.

— Тоді звідки маршрут?

Марк показав екран.

Там не було карти.

Лише одна стрілка.

Вниз.

Сена скривилася.

— Не люблю системи, які відповідають напрямком замість пояснення.

— У Ліорі інші?

— Ні.

Восс стояла біля напису.

Торкнулася сорока чотирьох тонких шрамів.

— Тут є сигнал.

— Ліри? — запитав Терен.

— Ні.

— 1317?

— Не знаю.

— Марен?

Восс повільно похитала головою.

— Наче багато людей колись говорили тут одночасно, а потім усі перестали.

Арен озвався з металевого дорожнього стовпа.

— Нижче є мережа.

Марк повернувся.

— Ти можеш пройти?

— Можу спробувати.

— Не входь, якщо не знаєш, чи зможеш вийти.

Пауза.

— Це наказ?

Марк закрив очі.

— Ні.

— Тоді?

— Прохання.

— Прийнято.

Сена глянула на Марка.

— Ростеш.

— Не.

— Добре.

Терен засміявся.

Марк уже не реагував.

Арен продовжив:

— Є механічний контур приблизно на двадцять метрів нижче нас.

— Люди?

— Не знаю.

— Енергія?

— Так.

— Вода?

— Так.

Марк подивився на сухий резервуар.

— Де?

— Під нами.

Терен підійшов до краю.

— Напис мав на увазі буквально.

НЕ ВІРТЕ РІВНЮ ВОДИ.

Сена вдарила підбором по бетону.

Глухий звук.

Ще раз.

Іще.

На третьому місці звук став порожнім.

— Тут.

Вони знайшли люк.

Без замка.

Під шаром пилу.

На внутрішній стороні:

ЯКЩО ВИ ПРИЙШЛИ ЗА ВІДПОВІДДЮ — ПОВЕРТАЙТЕСЯ.

Терен прочитав.

— А якщо за водою?

Механізм під люком клацнув.

Знизу пролунав жіночий голос:

— Тоді ласкаво просимо.

Усі завмерли.

Марк підійшов.

— Хто відповідає?

Пауза.

Голос сказав:

— Зараз — я.

Сена ледь помітно кивнула.

— Ім’я?

— Кіра Мел.

— Людина?

Жінка засміялася.

— Поки що.

Терен подивився на Марка.

— Нормальне місто.

Люк відкрився.

Марен був під водою.

Не буквально.

Не весь.

Але перше, що Марк побачив після спуску, — вода над головою.

Величезний прозорий канал ішов уздовж стелі.

Темна маса рухалася в ньому повільно.

Не як міський водогін.

Як річка, яку загнали в трубу.

Світло проходило крізь неї слабкими зеленими хвилями.

Нижче був коридор.

Камінь.

Метал.

Мох.

Справжній.

Марк ніколи не бачив моху всередині технічної споруди.

— Не чіпай, — сказала жінка попереду.

Він ще нічого не робив.

— Я не…

— Усі чіпають.

Терен розсміявся.

Кіра Мел була років п’ятдесяти.

Коротке темне волосся.

Водонепроникна куртка.

На поясі — механічний ніж, інструменти й паперовий блокнот у прозорому футлярі.

Нейронного порту не було видно.

— Ви з Ліора? — запитав Марк.

— Ні.

— Тоді звідки знаєте їхні звички?

— Сена приїжджала.

Марк повернувся.

Сена завмерла.

— Коли?

Кіра подивилася на неї.

— Вісім років тому.

Терен повільно повернув голову.

— Цікаво.

Сена мовчала.

Марк відчув роздратування.

— Ти була в Марені.

— Так.

— І не сказала.

— Ти не питав.

Він подивився.

— Серйозно?

Сена зітхнула.

— Ні. Це погана відповідь.

— Тоді?

— Не хотіла, щоб ви сприймали мене як провідника до всіх зовнішніх міст.

— Чому?

— Бо я не провідник.

Кіра сказала:

— Вона приїхала сюди поховати свідчення.

Тиша.

Марк перевів погляд.

— Яке?

Сена різко:

— Моє.

— Добре.

Він зупинився.

— Твоє право.

— Так.

Кіра підняла брову.

— Ви стали ще дивнішими.

— Це Ліор.

— Ні. Це щось нове.

Терен тихо:

— Ми теж боїмося.

У Марені майже не було вікон.

Місто росло навколо водних артерій.

Коридори.

Шахти.

Старі шлюзи.

Переходи між резервуарами.

Іноді вони виходили в величезні підземні зали, де над мостами рухалася вода.

Десь унизу.

Десь над ними.

Десь вертикально.

Марк кілька разів втрачав відчуття, де поверхня.

— Скільки людей тут живе? — запитав він.

Кіра відповіла:

— Дві тисячі сто дев’яносто три.

Він зупинився.

— Марен був великим містом.

— Був.

— Скільки?

— Найбільше — сто сорок тисяч.

— Що сталося?

— Різне.

— Це відповідь Ліора.

— Вчилися разом.

Сена дивилася вперед.

Кіра продовжила:

— Частина виїхала. Частина померла. Частина перестала народжувати дітей. Частина після старого CMW вирішила, що тут немає сенсу залишатися.

— Чому?

— Бо ми зробили пам’ять дуже стабільною.

Марк відчув холод.

— І?

— Разом із конфліктом прибрали причини багатьох рішень.

— Не розумію.

Кіра зупинилася біля водного шлюзу.

На стіні висіли дві ручки.

Одна червона.

Одна чорна.

— Уяви, що п’ять поколінь сперечаються, чи треба тримати шлюз відкритим.