Розділ 13

Біле світло над заходом згасло.

Не поступово.

Одразу.

Наче хтось вимкнув цілий горизонт.

Сена Марр дивилася туди ще кілька секунд.

Потім сказала:

— У Будинок свідчень.

Марк не рушив.

— Чому?

— Бо якщо це те, що я думаю, за хвилину почнуться чужі спогади.

Терен насупився.

— У кого?

— У всіх, хто має відкритий контур Ліора.

— У мене немає контуру.

— Уже є.

— Коли я погодився?

Сена повернулася.

— Не погоджувався.

— Тоді що?

— Ти увійшов у місто.

— Це не згода на нейронний зв’язок.

— Саме тому я сказала «якщо це те, що думаю».

Марк відчув, як стара звичка коректора починає піднімати можливі сценарії.

Масове зараження.

Синхронізація.

Спільний профіль.

Веста.

Одна пам’ять.

— Сено.

Вона вже йшла.

— Дорогою.

— Ти сказала, що у вас немає біографічної мережі.

— Немає.

— Тоді як чужий спогад може потрапити в усіх?

— Через місто.

— Це нічого не пояснює.

— Знаю.

— Сено.

Вона різко зупинилася.

Повернулася.

— Добре. Ліор має старий шар свідчення. Не Колективну пам’ять. Не пакети. Не резерви. Інфраструктура може передавати не спогад, а контекст.

— Який контекст?

— Наприклад: «тут небезпечно», «тут хтось загинув», «не відкривай ці двері», «цей маршрут уже використовувався».

— І Веста може передати через той самий шар?

— Якщо досі має старий вузол.

— Має?

— Я не знаю.

Терен тихо сказав:

— Це слово вже не смішне.

Сена подивилася на нього.

— Ніколи не було.

Перший крик пролунав із нижньої вулиці.

Жіночий.

Короткий.

Потім ще один.

Чоловік біля водяної турбіни кинув інструмент і схопився за голову.

Марк уже біг.

Сена обігнала.

Не швидша.

Просто рушила раніше.

На площі — якщо це можна було назвати площею — кілька людей стояли нерухомо.

Одна жінка плакала.

І повторювала:

— Сніг.

Марк зупинився.

Навколо не було снігу.

Вечір був холодний, але земля суха.

— Я бачу сніг, — сказала жінка. — Червоний дах. Дитина біля дверей.

Чоловік поруч дивився крізь неї.

— Дзвін.

— Який?

— Один.

— Що один?

— Дзвін. Один раз. Перед тим як усі…

Він замовк.

Сена схопила його за плечі.

Не сильно.

— Хто це пам’ятає?

Чоловік моргнув.

— Я.

— Ти був там?

— Так.

— Де?

Пауза.

Обличчя змінилося.

— Не знаю.

— Сніг бачив сам?

— Так.

— Коли?

— Я…

Він подивився на власні руки.

— Я ніколи не бачив снігу.

Сена відпустила.

— Добре.

Марк майже скривився.

Не став.

Вона крикнула:

— Усі, хто бачить не своє — не називайте це своїм!

Люди навколо повернули голови.

— Не сперечайтеся з образом. Не намагайтеся знайти місце в біографії. Просто кажіть: це прийшло ззовні.

Ще один чоловік упав на коліна.

— Мама.

Сена присіла.

— Твоя?

— Так.

— Ти впевнений?

— Вона…

Він заплющив очі.

— Ні.

Сена сказала:

— Добре. Тоді не називай.

Марк почув шепіт навколо.

Не моє.

Прийшло ззовні.

Не моє.

Не знаю, чи моє.

Не моє.

Це працювало.

Не зупиняло образи.

Не зменшувало біль.

Але не давало їм одразу стати біографією.

Марк відчув удар усередині власної голови.

Біле.

Холод.

Сніг.

Він стояв перед низьким будинком із червоним дахом.

Ні.

Не він.

Хтось.

Дитина років шести сиділа на порозі й тримала металеву чашку.

За спиною Марка — ні, не Марка — хтось сказав:

Коли задзвонить один раз, запам’ятай це однаково.

Удар.

Дзвін.

Один.

І всі люди на вулиці одночасно підняли голови.

Марк моргнув.

Ліор повернувся.

Сена стояла перед ним.

— Ти теж.

— Так.

— Що?

— Сніг. Червоний дах. Дитина.

— Щось ще?

Марк не відповів.

Фраза.

Запам’ятай це однаково.

— Марку.

— Так.

— Що ще?

— Голос сказав: коли задзвонить один раз, запам’ятай це однаково.

Сена зблідла.

Терен підійшов.

— Я чув інше.

— Що?

— «Не сперечайтеся після».

Восс торкнулася шрамів.

— Я: «якщо всі пам’ятають однаково, помилки немає».

Том стояв осторонь.

— У мене нічого.

Ілана різко повернулася до нього.

Не наблизилася.

— Нічого?

— Так.

Сена подивилася.

— Це важливо.

Том одразу:

— Не роби з мене інструмент.

— Не роблю. Просто фіксую різницю.

— Чому мені не передалося?

Сена дивилася на нього.

— Можливо, тому що твій маршрут не є свідчильним.

— А що?

— Транспортним.

— І?

— Він переносить, але не приймає.

Том скривився.

— Схоже на гарну метафору.

— На жаль, технічний опис.

Ілана тихо сказала:

— Я отримала.

Том подивився.

— Те саме?

— Ні.

— Що?

Вона мовчала.

Архівна версія всередині хотіла говорити.

Теперішня не давала.

— Ілано, — сказав Марк.

— Я бачу жінку.

— Яку?

— Не знаю.

— Еду?

— Не знаю.

— Скажи, що бачиш.

Вона закрила очі.

— Стоїть біля дзвону. Не дивиться на дитину. Дивиться на людей.

Архівна версія прорвалася:

— І каже: «Якщо вони почнуть сперечатися, місто розпадеться».

Теперішня різко схопила себе за горло.

— Досить.

Архівна замовкла.

Сена стояла нерухомо.

— Це не той самий спогад.

— Очевидно.

— Веста передає не один запис.

Марк відчув холод.

— А що?

— Одну подію.