Розділ 11

Ліор

— Еда Вейр.

Ілана не поворухнулася.

Три чорні лінії на її зап’ясті здавалися вирізаними глибше, ніж були насправді.

Марк дивився не на них.

На місце нижче.

Там, де четвертої не було.

Ніколи.

— Повтори, — сказала Ілана.

Сена Марр не відвела погляду.

— Ліор упізнав структуру Еди Вейр.

— У мені?

— Так.

— Це неможливо.

Сена лише підняла брову.

Ілана заплющила очі.

— Добре. Забираю слово.

Терен тихо сказав:

— Прогрес.

Вона не подивилася на нього.

Під долиною знову щось ударило.

Один глибокий механічний звук.

Потім тиша.

Люди внизу почали рухатися.

Не бігти.

Не ховатися.

Продовжили роботу.

Наче місто сказало щось неприємне, але не термінове.

Марк помітив це.

— Вони знають, що означає звук.

— Так, — сказала Сена.

— А ми?

— Ні.

— Скажеш?

— Після того, як вирішимо, чи ви заходите.

Рен тут би вже вилаялася.

Марк майже почув.

— Ми пройшли шістдесят кілометрів.

— Це не згода Ліора.

— Ліор щойно говорив із нами через годинник.

— Ліор говорить із багатьма.

— І не всі можуть увійти.

— Так.

Ілана нарешті подивилася на Сену.

— Хто вирішує?

— Ніхто один.

Марк відчув знайоме роздратування.

— Конкретніше.

Сена кивнула на долину.

— Живі.

— Дуже конкретно.

— У нас вхід для зовнішніх носіїв проходить через три свідчення.

— Чиї?

— Того, хто впускає. Того, хто може зупинити. І того, хто не має особистої вигоди.

Терен усміхнувся.

— Третій виглядає найпідозріліше.

— Зазвичай так і є.

— Хто вони зараз?

— Я — та, що впускає.

— Хто може зупинити?

— Ще не знаю.

— А третій?

Сена подивилася на Тома.

— Він.

Том різко підняв голову.

— Ні.

— Я не сказала, що ти погодився.

— Тоді чому дивишся?

— Бо ти єдиний тут, хто не хоче нічого від Ліора.

— Я хочу зрозуміти, чому моя голова носить ваші дороги.

— Це вже щось.

— І не робить мене нейтральним.

Сена кивнула.

— Правильно.

Ілана ледь помітно видихнула.

Не тому, що Том відмовився.

Тому що Сена прийняла відмову без сперечання.

Марк помітив.

Терен теж.

Арен не мав обличчя, але дорожній сигнальний стовп за їхніми спинами клацнув один раз.

Сена повернула голову.

— А він хоче.

Марк насупився.

— Ти його чуєш без коду?

— Не завжди словами.

— Як?

— Ліор передає контекст разом із сигналом.

— Це те, що ви називаєте свідченням?

— Частина.

Марк стиснув годинник.

— Арене, ти погоджуєшся бути третім?

Ліхтар на стовпі спалахнув.

Один раз.

Сена кивнула.

— Так.

— Він без тіла.

— І?

Марк замовк.

Сам поставив пастку.

Сена побачила.

— Ви з міста, яке зберігало мертвих у чужих тілах, і зараз питаєте, чи може безтілесний бути свідком?

Терен тихо сказав:

— Мені вона теж подобається.

— Не починай.

— Уже.

Сена повернулася до долини.

— Ходімо.

— А другий свідок? — запитав Марк.

— Знайдемо дорогою.

— Це так працює?

— Іноді.

— Звучить ненадійно.

— Саме.

Вона рушила вниз.

Вхід у Ліор не мав воріт.

Марк шукав їх очима.

Не знайшов.

Дорога просто ввійшла між двома кам’яними будинками й стала вулицею.

Жодного сканера.

Жодного реєстру.

Жодного повідомлення:

ОСОБИСТІСТЬ ПІДТВЕРДЖЕНО.

Ніхто не запитав ім’я.

Саме це насторожувало.

Люди дивилися.

Не витріщалися.

Але бачили.

Особливо Марка й Терена.

Два майже однакові чоловіки завжди привертали увагу.

У Ліорі теж.

Просто тут ніхто не намагався визначити, котрий із них первинний.

Марк помітив це за перші три хвилини.

Жінка з кошиком глянула на них.

Потім сказала Терену:

— Ти вже проходив?

Терен зупинився.

— Де?

— Тут.

— Ні.

Жінка знизала плечима.

— Тоді інший.

І пішла.

Терен дивився їй услід.

— Вона не здивувалася.

Сена відповіла:

— Ми маємо багато повторених облич.

— Клони?

— Не завжди.

— Реконструкції?

— Не завжди.

— Тоді?

— Люди схожі.

Терен скривився.

— Це занадто нормальна відповідь.

— Звикай.

Восс ішла мовчки.

Її шрами більше не кровили.

Але час від часу вона торкалася правої скроні.

Марк помітив.

— Болить?

— Так.

— Сильніше?

— Коли підходимо до центру.

Сена почула.

— Які шрами?

Восс зупинилася.

— Мої.

— Це зрозуміло.

— Ні. Не зрозуміло.

Сена повернулася.

Восс показала на сорок чотири тонкі лінії.

— Сорок чотири нейронні входи. Сорок чотири версії однієї жінки.

— Ліри Северан?

Марк відчув холод.

— Ви знаєте її.

— Так.

— Особисто?

— Ні.

— Тоді звідки?

Сена подивилася на Марка.

— Ліра приходила сюди.

— Коли?

— Двічі.

— Скільки років тому?

— Перший раз — двадцять дев’ять. Другий — двадцять чотири.

Марк завмер.

— За рік до її смерті.

— Офіційної?

— Так.

— Тоді приблизно.

— І що вона робила?

— Те саме, що й ви.

— Що?

— Шукала відповідь, яка дозволила б їй не відповідати самій.

Слова влучили.

Сена не чекала реакції.

Пішла далі.

Марк залишився на секунду.

Ілана стала поруч.

— Не зараз.

— Я нічого не сказав.

— Саме.

Він рушив.

У центрі Ліора не було площі.

Був ремонт.

Три вулиці сходилися навколо розібраної водяної турбіни.

Десятки людей працювали просто неба.

Одні тягнули труби.

Інші стояли над розкладеними кресленнями.