Розділ 10

За межами Аркена не було пустелі.

Марк зрозумів це ще до того, як побачив небо.

Спочатку він почув собаку.

Справжню.

Не запис із міського парку.

Не заспокійливий пакет для дітей.

Не синтетичний гавкіт, який Архів додавав до сільських спогадів, щоб ті здавалися переконливішими.

Собака гавкнув десь далеко за бетонною стіною.

Двічі.

Замовк.

Марк зупинився посеред старого тунелю.

Ілана врізалася в нього плечем.

— Що?

— Тихо.

— Марку…

— Слухай.

Вони стояли в останньому транспортному коридорі Аркена.

За спиною залишалося місто.

Попереду — двері, яких не було на жодній сучасній карті.

Над ними блимала механічна табличка:

ВИХІД 4.

Нижче хтось багато років тому видряпав ножем:

НЕ ВІРТЕ КАРТІ ПІСЛЯ ЦИХ ДВЕРЕЙ.

Ілана нахилила голову.

Знову гавкіт.

Далі.

Лівіше.

Потім голос.

Людський.

Хтось крикнув щось нерозбірливе.

Другий голос відповів.

Ілана завмерла.

— Там люди.

— Так.

— Нам казали, що за куполом немає постійних поселень.

— Так.

— Що атмосфера нестабільна.

— Так.

— Що після сорока кілометрів починаються токсичні зони.

— Так.

Вона подивилася на нього.

— Мені вже набридло, коли ти так відповідаєш.

— Мені теж.

Механічний годинник показував 13:46.

Сім хвилин до того, як стара станція мала закрити маршрут.

Десь попереду були Терен, Том, Восс і безтілесний Арен.

Марк не знав, наскільки далеко.

Останній сигнал ішов із затримкою майже у дві хвилини.

ТРЕТІЙ ЩЕ В АРКЕНІ.

ВІН ЩОЙНО РУШИВ.

Відтоді годинник мовчав.

Марк не знав, чи третім був він.

Не хотів питати систему.

Особливо систему, яка вже колись називала «Марком» людей, що не мали між собою нічого, крім функції.

— Відчиняємо? — запитала Ілана.

Перед ними було колесо.

Старе.

Механічне.

Без електронного замка.

На металі — чотири заглиблення для пальців.

Марк поклав руку.

Дорен одразу знав напрямок.

Праворуч.

Сім чвертей.

Потім натиснути корпус.

Марк забрав руку.

Ілана помітила.

— Що?

— Знаю, як відкрити.

— Це погано?

— Не знаю, хто знає.

— Твої руки?

— Дорен.

— Він будував маршрут?

— Можливо.

Вона скривилася.

— Ще раз скажеш це слово — залишу тебе тут.

Марк поклав руку назад.

— Дорен знає замок.

— Краще.

— Але не знаю, звідки.

— Відкривай.

Він повернув колесо.

Один оберт.

Другий.

На третьому метал заскреготів.

Ілана підійшла.

— Заклинило?

— Ні.

— Звідки знаєш?

— Так має бути.

— Дорен?

— Так.

— Добре.

Марк зробив останній рух.

Не Доренів.

Теренів.

Униз.

Півоберту.

Тиск великим пальцем.

Замок клацнув.

Марк завмер.

Ілана теж.

— Оце вже цікаво, — сказала вона.

— Дорен не знав останнього руху.

— А Терен знав.

— Він вигадав його чотири дні тому.

— Або впізнав.

Марк подивився на неї.

— Не починай.

— Я лише повторюю твою проблему.

Двері відчинилися.

Холодне повітря вдарило в обличчя.

Не фільтроване.

Не підігріте.

Не збагачене міськими ароматами.

Пахло мокрим каменем.

Металом.

Землею.

І димом.

Справжнім димом.

За дверима був світ.

Марк очікував промислової рівнини.

Сірого ґрунту.

Зруйнованих заводів.

Полів токсичного пилу.

Саме це показували шкільні програми.

Саме це лежало в загальнодоступних історичних пакетах.

Аркен був останнім великим живим вузлом регіону.

За його куполом — території, залишені після атмосферного колапсу.

Місця, де люди могли працювати лише короткими змінами в захисних костюмах.

Так їх учили.

Перед Марком росли дерева.

Невисокі.

Темні.

Скручені вітром.

Але дерева.

Між ними йшла дорога.

Не стара рейка.

Дорога.

По ній рухався вантажний автомобіль.

Механічний.

З відкритим кузовом.

У кузові сиділи троє людей.

Один побачив Марка.

Підняв руку.

Помахав.

Марк не відповів.

Машина поїхала далі.

Ілана вийшла з тунелю.

Зупинилася поруч.

— Це…

— Так.

— Вони навіть не здивувалися.

— Так.

— Марку.

— Знаю.

— Ні. Просто скажи нормальне речення.

Він дивився на дорогу.

На дроти, натягнуті між старими бетонними стовпами.

На будинок за деревами.

На дах із сонячними пластинами.

На жінку, яка вішала тканину на мотузку.

Поруч бігла дитина.

Собака кинувся за нею.

— Нас обманювали, — сказав Марк.

Ілана видихнула.

— Дякую.

Над ними височів купол Аркена.

Ззовні він виглядав гірше.

Не прозора оболонка, як із міських площ.

Величезна сіра конструкція.

Покрита пластинами.

Підсилювачами.

Слідами ремонту.

Місцями — іржею.

Штучне небо всередині маскувало навіть власну в’язницю.

Ілана підняла голову.

— Я ніколи не бачила його з цього боку.

— Я теж.

— Архівна бачила.

Марк повернувся.

— Коли?

Ілана завмерла.

Її очі змінилися.

Архівна версія підійшла ближче.

— Не повністю.

— Що пам’ятаєш?

— Технічний знімок. Купол іззовні.

— Де?

— У дослідницькому файлі.

— Якому?

— Про ізоляцію зовнішніх поселень.

Теперішня Ілана різко повернула контроль.

— Ти знала?

— Ні.

— Вона знала.

— Фрагмент.

— Ти весь час мала це в собі?

— Так само, як ти маєш людей у руках.

Марк не відповів.

Справедливо.

Ілана подивилася на будинки.