Розділ 4

Біла лінія над Аркеном не наближалася.

Вона чекала.

Так сказав Сав Ортен після семи хвилин спостереження.

— Відносна швидкість нульова.

Рен подивилася на нього.

— Вона щойно пролетіла половину неба.

— А тепер стоїть.

— У небі.

— Так.

— Без опори.

— Так.

— І це тебе не бентежить?

Сав відірвав погляд від старого далекоміра.

— Мене бентежить усе після слова «експедиція».

На механічній карті всередині Маркового годинника точка 1317 більше не рухалася.

Вона зависла над Аркеном.

Не над Центральним архівом.

Не над підключеними районами.

Над старим транспортним кільцем між Дев’ятим і Шостим секторами.

Там, де під містом сходилися Томові маршрути.

Марк закрив кришку.

Годинник продовжував працювати.

10:59.

Терен стояв поруч.

— Це не випадково.

— Нічого вже не випадково.

— Оце точно починає бути проблемою.

Восс підняла голову.

Сорок чотири тонкі шрами на її скроні почервоніли.

— Воно шукає не Аркен.

— Тоді що? — запитала Рен.

Восс перевела погляд на Марка.

— Маршрут.

Марк одразу зрозумів.

— Том.

Ілана була на іншому кінці подвір’я.

Вона почула ім’я.

Навіть без пакета.

Навіть крізь голоси людей.

Тіло повернулося раніше, ніж обличчя встигло приховати реакцію.

Третя чорна лінія на її зап’ясті потемніла.

— Ні, — сказала вона.

— Що «ні»? — запитав Марк.

— Не тягніть його назад.

— Ми ще нічого не зробили.

— Саме тому кажу зараз.

Архівна Ілана заговорила тихіше:

— Якщо об’єкт 1317 використовує розподілені транспортні структури, Том може бути єдиним носієм, здатним визначити його маршрут.

Теперішня стиснула зламану руку.

— Заткнися.

— Це факт.

— Це мій брат.

Пауза.

Ілана сама почула.

— Людина, яку я вважаю братом.

Архівна версія не сперечалася.

Це було нове.

Марк дивився на білу лінію.

— Ми не будемо змушувати його.

— Ви навіть не знаєте, де він.

— Знаємо.

Ілана повернулася.

— Не знаємо.

— Ти залишила йому місце в школі.

— Не маршрут.

— Він носить маршрути.

— Не використовуй це слово.

— Я не про нього як про функцію.

— Усі кажуть це перед тим, як просять зробити щось, чого не може ніхто інший.

Терен подивився на неї.

— Вона має рацію.

Марк відчув роздратування.

— Я знаю.

— Просто перевіряю.

— Не треба.

— Тоді перестань дивитися так, ніби хочеш знайти аргумент.

Марк відвернувся.

Бо хотів.

Якщо 1317 справді був експедицією, якщо вона знала старі коди, якщо могла знайти Аркен через водну магістраль і механічний годинник, то чекати було безглуздо.

Потрібна була карта.

Том був картою.

Саме тому Марк не мав права цього говорити.

Грант вийшов зі школи, витираючи руки.

— Насос знову працює.

— Надовго? — запитала Рен.

— Ні.

— Скільки?

— Не знаю.

Усі подивилися на нього.

Грант скривився.

— Відчепіться. Ви заразили мене.

Він глянув угору.

— Що з небом?

— Чекає, — сказав Сав.

— На що?

Марк відповів:

— На людину.

Том прийшов сам.

Через двадцять дві хвилини.

Не з боку старого транспортного вузла.

Не через основні ворота.

Він вийшов із підземного аварійного коридору під спортивною залою.

Того самого, який Грант вважав замурованим.

Лев перший почув кроки.

Хлопчик сидів біля своєї недоремонтованої пластини, коли під підлогою щось ударило.

Раз.

Двічі.

Потім старий люк під шафою піднявся.

Лев закричав.

Грант схопив молоток.

Рен — зброю.

Марк прибіг останнім.

Том стояв по коліна в темному проході.

Брудний.

Без куртки.

Кров на лівій скроні вже засохла.

— Я просив залишити адресу, — сказав він.

Ілана стояла в дверях.

Не рухалася.

— Ми залишили.

— Складно знайти школу, якої немає на карті.

— Ти знайшов.

— Не я.

Він постукав себе по голові.

— Це.

Марк підійшов.

— Ти поранений?

— Дверима.

— Якими?

— Яких немає.

Том вибрався з люка.

Не дивився на Ілану.

Саме це показувало, що бачив.

Вона теж не наближалася.

— Чому прийшов? — запитав Марк.

— Бо місто почало рухатися.

— Фізично?

— У мене.

Том сів на край лави.

Руки тремтіли.

— Учора я ще міг не дивитися. Маршрути були… десь позаду. Як слова, які не читаєш.

— А сьогодні?

— Вони відкрилися.

— Коли з’явилася лінія в небі?

Том підняв очі.

— За дві хвилини до.

Восс підійшла ближче.

— Що саме відкрили?

Том подивився на її обличчя.

Завмер.

— Нара?

— Восс.

— Я…

— Не вибачайся.

— Добре.

Він торкнувся скроні.

— Спочатку один маршрут. Потім три. Потім усе місто.

— Усередині? — запитав Терен.

Том глянув на нього.

— Ти новий.

— Поки що.

— Марк?

— Ні.

— Добре.

Терен трохи здивувався.

— Чому добре?

— Бо двох було б забагато.

— Це погане місце для такої думки.

Том не усміхнувся.

Ілана зробила півкроку.

Зупинилася.

— Можна подивитися рану?

Він нарешті подивився на неї.

— Ти лікарка?

— Ні.

— Тоді ні.

— Добре.

Слово коштувало їй більше, ніж мало.

Том побачив.

Відвернувся першим.

— Я не прийшов до тебе.

— Знаю.

— Не називай мене братом.

— Не буду.

— Навіть у голові.

Ілана не відповіла.

— Цього не можу обіцяти.

Том повільно кивнув.

— Чесно.

Марк сів навпроти.

— Що ти бачиш?

— Не зараз.

— Том…

— Не називай мене картою.