Розділ 2

О восьмій сорок сім біля межі вже стояли люди.

Не охорона.

Не делегація.

Люди.

Ті, хто хотів почути Келла.

Ті, хто хотів убити.

Ті, хто ще не вирішив.

Марк стояв на даху напівзруйнованої адміністративної будівлі навпроти переходу між Дев’ятим і Центральним секторами.

Під ним — стара транспортна смуга, яку після від’єднання перетворили на кордон.

Ліворуч темні будинки Дев’ятого.

Механічні лампи.

Ручні генератори.

Паперові списки на дверях.

Праворуч — білий світ.

Підключений сектор.

Чистий.

Синхронний.

Надто рівний.

По інший бік прозорої перегородки транспорт ходив за розкладом.

Реклама світилася.

Люди не дивилися на небо.

У них знову було штучне.

На Дев’ятому — ні.

Тут над головою залишалася справжня темрява навіть удень.

Купол фільтрував світло, але після відключення атмосферна система більше не малювала сонце.

Сіре небо.

Справжнє настільки, наскільки це було можливо в Аркені.

Терен стояв поруч.

Без зброї.

Він сам наполіг.

— Якщо він приходить без неї, нам теж не варто зустрічати з гвинтівкою біля обличчя.

Марк дивився вниз.

— У нього є сектор із тисячами озброєних людей.

— У нас теж.

— Не те саме.

— Знаю.

Терен тримав руки в кишенях.

Його обличчя ще дратувало Марка.

Особливо в профіль.

Наче хтось узяв його самого й прибрав останні кілька років.

Не всі.

Лише ті, що залишили сліди.

— Він прийде сам? — запитав Терен.

— Так сказав.

— Віриш?

— Ні.

— Через Ліор?

Марк дістав годинник.

23:41 залишилося в пам’яті механізму, але стрілки вже йшли далі.

08:48.

Під кришкою більше не було напису.

Металева нитка мовчала.

— Через те, що це Келл.

Терен подивився на межу.

— Той Келл, якого ти знав, помирав.

— Кілька разів.

— А цей?

— Цей ще ні.

— Тоді не називай його тим самим.

Марк повернув голову.

— Ти захищаєш Келла?

— Ні. Захищаю право не відповідати за те, чого ти не пам’ятаєш.

— Зручно.

— Для нас теж.

Марк не відповів.

Унизу Рен перевіряла людей біля барикади.

Не документи.

У від’єднаному секторі вони вже мало що означали.

Вона забирала зброю.

Тимчасово.

На столі лежали ножі, пістолети, два нейронні шокери, одна стара військова граната й кухонний молоток.

Грант стояв поруч.

— Молоток навіщо?

Стара жінка перед ним сказала:

— Щоб убити Келла.

— Цим?

— У мене іншого немає.

Грант підняв предмет.

Оцінив вагу.

— Хороший.

— Повернеш?

— Після переговорів.

— А якщо він піде?

— Тоді доведеться вбивати наступного.

Жінка не засміялася.

Грант теж.

О восьмій п’ятдесят дві прийшла Ілана.

Без куртки.

Зламана права рука була зафіксована металевою шиною. Ліва тримала стару паперову папку.

Три чорні лінії на зап’ясті залишалися відкритими.

— Що це? — запитав Марк.

— Те, що він не очікує побачити.

— Конкретніше.

— Список людей, яких Келл не пам’ятає.

Терен подивився.

— Попередніх версій?

— І тих, кого вони вбили.

Архівна Ілана додала її ж голосом:

— Частина смертей сталася після дати його резервного зрізу.

Теперішня подивилася на власний рот із очевидною неприязню.

— Саме тому.

— Ти хочеш змусити його відповідати за інших Келлів? — запитав Терен.

— Ні.

— Тоді навіщо список?

Ілана підняла папку.

— Щоб подивитися, що він зробить із правдою, яка йому не належить.

Марк кивнув.

Це було краще, ніж зброя.

Можливо.

О восьмій п’ятдесят сім на центральній транспортній смузі зупинився один вагон.

Білий.

Без охорони.

Двері відчинилися.

Ніхто не вийшов.

Люди біля межі напружилися.

Рен підняла руку.

Не зброю.

Сигнал чекати.

Через десять секунд з вагона з’явився чоловік.

Адріан Келл.

Сам.

Сірий костюм.

Без знаків Управління.

Без захисного коміра.

Без видимого імпланта на шиї.

Молодший за Келла, якого Марк бачив у Центральному архіві.

Можливо, років на десять.

Обличчя ще не мало тієї виснаженої жорсткості.

Менше зморшок біля рота.

Менше звички дивитися на людей як на структури.

Це було гірше.

Старий Келл хоча б виглядав як людина, яка багато разів вирішувала, що інші можуть померти.

Цей виглядав як той, хто ще міг переконати себе, що робить добро.

Він зупинився перед прозорою межею.

Підняв обидві руки.

Порожні.

Рен через старий гучномовець сказала:

— Зніміть верхній одяг.

Келл подивився на неї.

— Ви Рен?

Дівчина не відповіла.

— Зніміть.

Він зняв піджак.

Поклав на землю.

— Сорочка.

Келл розстебнув манжети.

Зняв.

Залишився в тонкій чорній майці.

Люди в натовпі зашуміли.

На грудях не було старих шрамів Келла-18.

Не було сліду біля лівого ребра.

Не було маленької круглої мітки від від’єднання резервного профілю.

Інше тіло.

Не 6-К.

Не знайомий носій.

Терен тихо сказав:

— Принаймні це не твій батько.

Марк відчув, як у грудях з’явилося щось між полегшенням і порожнечею.

— Штани теж? — запитав Келл.

Рен дивилася на нього.

— Ні.

— Добре. На вулиці холодно.

Грант забрав його речі через механічний шлюз.

Перевірив.

— Чисто.

Рен відчинила прохід.

Келл ступив у Дев’ятий сектор.

На мить нічого не сталося.

Жодної сирени.

Жодного системного напису.

Ні один профіль не оголосив його керівником.

Вперше Марк побачив Адріана Келла в місці, де ім’я «Адріан Келл» нічого не відкривало.

Келл теж це відчув.