Розділ 1

На четвертий день після від’єднання Аркен навчився боятися тиші.

Раніше тиша означала, що система працює.

Вентиляція не свистіла, бо сама коригувала тиск. Двері не скреготіли, бо сервоприводи отримували прогноз навантаження ще до дотику. Ліфти не зупинялися між поверхами. Лікарі не питали одне одного, який нерв проходить під пальцями. Водії не сперечалися, на якому перехресті повертати.

Місто думало раніше за людей.

Тепер воно мовчало.

І люди чули все.

Марк прокинувся від ударів молотка.

Три короткі.

Пауза.

Ще два.

Він розплющив очі.

Стеля старої школи була сірою. У тріщині над дверима лежав шматок кабелю, який Грант так і не встиг прибрати. За вікном ще не розвиднілося, хоча поняття світанку в Аркені втратило сенс разом зі штучним небом.

Годинник на його зап’ясті показував 05:12.

Стрілка рухалася.

Марк перевірив двічі.

Звичка.

Двадцять три роки механізм жив навколо 03:17. Тепер кожна нова хвилина виглядала підозріло.

Він сів.

У правій руці відгукнувся Дорен.

Не голосом.

Положенням великого пальця.

Марк стиснув долоню.

— Не зараз.

Рука розслабилася.

З сусіднього матраца ніхто не відповів.

Терен уже не спав.

Його місце було порожнє.

Ковдра складена.

Надто рівно.

Марк подивився на неї й відчув неприязнь, яку не міг пояснити.

Можливо, тому що сам ніколи так не складав.

Можливо, тому що Терен мав його обличчя, але вже почав збирати звички, яких Марк не знав.

Це дратувало.

І заспокоювало.

Він підвівся.

На підлозі лежала паперова записка.

Пішов до Гранта. Не відкривай мою коробку.

Нижче другим рядком:

Це не жарт.

Марк подивився на металеву коробку під стіною.

Темний кристал був усередині.

Його власний — прозорий — лежав в іншій коробці на протилежному боці кімнати.

Рен написала на кришках:

НЕ НАЛЕЖИТЬ МАРКУ.

НЕ НАЛЕЖИТЬ ТЕРЕНУ.

Маркові це подобалося більше, ніж мало б.

Він вийшов у коридор.

Школа прокидалася.

Не за розкладом.

За звуками.

На першому поверсі хтось качав воду ручною помпою. Двоє дітей тягнули від кухні металеві відра. У колишньому класі історії працював медичний пункт. Ама спала сидячи, притулившись спиною до стіни, поки молода жінка міняла пов’язку на її животі.

На дверях висів папір:

ЛІКАРІ: 4

Під ним закреслено:

3

Ще нижче:

2

Поряд інша записка:

НЕ БУДИТИ АМУ ДО 06:00, ЯКЩО НІХТО НЕ ПОМИРАЄ.

Хтось дописав:

ЯКЩО ПОМИРАЄ — СПОЧАТКУ СПИТАТИ В СЕРІС.

Серіс Тал прибула з Шостого сектору напередодні.

Офіційно вона досі була громадянкою підключеної території.

Практично — перейшла через розрив зі старою медичною сумкою, двома дітьми й рішенням не повертатися.

Марк не знав, чи вважати це втечею.

Сама Серіс називала «зміною місця відповідальності».

Це звучало майже як архівний термін.

Через це Ілана її не любила.

Ама — навпаки.

На сходах сидів Лев.

Хлопчик тримав стару пластину з мідними контактами й намагався припаяти дріт.

Без професійного пакета.

Без інструкції.

Поруч лежав згорілий запобіжник.

— Не спиш? — запитав Марк.

— Сплю.

— Очима?

— Усередині.

Марк сів на сходинку нижче.

— Що ремонтуєш?

— Світло в кімнаті сім.

— Хто дозволив?

— Воно не працює.

— Це не відповідь.

Лев зітхнув так, як зітхав Грант.

— Рен сказала, що якщо зламаю сильніше, вона мене вб’є.

— І тебе це заспокоїло?

— Вона сказала «після сніданку».

Марк подивився на контакти.

Нела одразу показала правильну послідовність.

Зняти ізоляцію.

Очистити окис.

Переставити місток.

Руки хотіли зробити це самі.

Марк не торкався.

— Чому не попросив Гранта?

— Він лагодить насос.

— Рен?

— Вона на барикаді.

— Терен?

Лев підняв очі.

— Він сказав, що не знає.

— І?

— Сидить поруч із Грантом.

Марк кивнув.

— Розумно.

— Ти б полагодив.

— Можливо.

— Тоді полагодь.

Марк подивився на пластину.

— Ні.

Лев насупився.

— Чому?

— Бо тоді ти побачиш мої руки, але не зрозумієш.

— Можеш пояснювати.

Марк відчув у долонях нетерплячість.

Чужу.

Свою.

Вже важко було розрізняти.

— Можу.

Він сів поруч.

— Спочатку покажи, що ти вже зробив.

Лев почав пояснювати.

Повільно.

Неправильно.

Тричі назвав різні контакти однаково.

Марк не перебивав.

Це виявилося складніше, ніж ремонт.

Через десять хвилин хлопчик сам знайшов помилку.

— Оцей не туди.

— Чому?

— Бо якщо струм піде сюди, нагріється.

— Звідки знаєш?

Лев подивився на почорнілий слід.

— Уже нагрівся.

Марк усміхнувся.

— Хороший учитель.

— Він згорів.

— Саме тому хороший.

З коридору долинув голос Гранта:

— Северане!

Марк підвівся.

Лев показав на пластину.

— Я можу продовжити?

— Ти й так продовжиш.

— Це «так»?

— Це свідчення.

Лев скривився.

— Дорослі стали дуже дивні після свободи.

— До неї теж були.

Грант працював у старій котельні під школою.

Терен сидів на перевернутому ящику й тримав ліхтар.

Не допомагав.

Саме це здивувало Марка.

Перед ними лежав розібраний насос.

Грант був по лікоть у чорній мастильній суміші.

— Добре, що прийшов.

— Що сталося?

— Нічого.

— Тоді навіщо кликав?

Грант показав на Теренa.

— Він відмовляється лізти всередину.

Терен не відвів погляду від насоса.