​Розділ IV. Відновлення Кольору: Пошук Відлуння

​  Анна стояла на Містку Тиші. Туман розсіявся, відкриваючи краєвид, який вона вперше побачила не очима болю, а очима нової, хоча й пошрамованої, мудрості. Вона не відчувала ейфорії, але відчувала твердий ґрунт під ногами. Міст не дав їй забуття; він дав їй перспективу.

​  Вона повернулася до берега і швидко пішла назад до маленького містечка, розташованого біля підніжжя Містка. Її блокнот, який вона несла, тепер здавався їй порожнім, вимагаючи не чорних ліній руїни, а життя.

​  Найшвидший спосіб вийти зі стану внутрішнього застою та болю — це перенаправити свою енергію від самоаналізу до дії на користь інших. Коли ти даруєш радість, ти не просто робиш щасливим когось іншого; ти створюєш у світі відлуння щастя, яке неминуче повертається і до тебе, відновлюючи внутрішній баланс.

​  Анна згадала, як, коли вона була ще Анною До, вона обожнювала малювати для дітей. Це був чистий, безкорисливий акт творчості, не обтяжений комерційним успіхом чи критикою.

​  Вона зайшла до місцевої крамнички і вперше за багато місяців купила не чорний олівець, а цілий набір яскравих акварельних фарб і великий ватман. Кольори, які вона обирала, не були лише пігментами; вони були обіцянками відновлення.

​ Вона знайшла невеликий, занедбаний дитячий майданчик у центрі містечка. Дерев'яні гойдалки були похмурими, пісочниця – розбитою, а стіна старого сараю, що прилягала до майданчика, була похмуро-сірою. Анна вирішила створити фреску.

​  Вона розгорнула фарби і почала працювати. Вперше за довгий час вона не думала про процес, а просто дозволяла йому відбуватися. Руки рухалися самі.

​  Спочатку на сірій стіні з'явилося яскраво-синє небо. Потім — величезне, веселе сонце (те, яке вона бачила у своєму минулому Я). Далі — казковий ліс, повний неіснуючих, фантастичних звірів та квітів. Анна не намагалася створити шедевр; вона намагалася створити радість.

​  Поки вона працювала, до неї почали підходити місцеві діти. Спочатку вони стояли на відстані, заінтриговані. Потім, коли на стіні з’явився великий, смішний дракон, що тримав повітряну кульку, вони почали ставити запитання.

  ​"Чому в нього зелені вуха?"

  "Він добрий?"

​  Анна вперше засміялася – справжнім, не напруженим сміхом.

​  "У нього зелені вуха, бо він так хоче," – відповіла вона, додаючи дракону блакитні крапки на носі. – "А добрий він чи ні, залежить від того, як ти на нього подивишся."

​  Світ, який ти бачиш, — це не світ, який існує. Це світ, який ти обираєш бачити. Якщо ти шукаєш підтвердження свого болю, ти знайдеш його. Якщо ти шукаєш можливості для краси і дива, вони також чекають на тебе. Те, що ти думаєш, визначає не лише твій настрій, а й твою реальність.

​  До вечора стіна перетворилася на вибух кольору, і діти, що оточили Анну, були в захваті. Вони почали грати, використовуючи дракона і казковий ліс як частину своїх історій. Анна відчувала втому, але це була приємна, цілюща втома.

​  Коли сонце сідало, вона подивилася на фреску. Вона була не ідеальною, але вона була живою. Вона була доказом того, що рука, яка малювала руїни в її блокноті, здатна створювати і відновлення.

​  Вона взяла свій блокнот і вперше після тієї події, яка змінила її життя, вона намалювала усмішку – не свою, а усмішку дитини, яка дивилася на дракона. І в цьому усміху вона відчула відлуння своєї новознайденої сили.