​Розділ I. Важкість Неіснуючого Містка.

​   Анна сиділа на вогкому камені, де починався Міст Тиші. Холод проникав крізь її тонкий светр, але внутрішній холод був значно глибшим. Минуло вісім місяців, і світ для неї досі залишався чорно-білим ескізом, грубо накиданим на сірому папері. Втрата була не просто подією; вона стала лінзою, що спотворювала все її сприйняття. І крізь цю лінзу вона бачила лише одну винну: себе.

​   Міст Тиші отримав свою назву не через відсутність звуків, а тому, що, за повір’ям, сюди приходили ті, чиї думки були настільки гучними, що потребували повної зовнішньої тиші. Місцеві казали, що на цьому Містку час тече інакше, а береги з’єднують не лише дві землі, але й минуле з теперішнім. Анна не вірила в легенди, але приїхала сюди, оскільки їй було потрібно місце, де її самозвинувачення не звучало б надто божевільно.

   ​Вона дістала свій блокнот. Зазвичай він був сповнений яскравих, майже агресивних кольорів. Тепер – лише начерки чорним олівцем: гострі, незакінчені лінії, що імітували руїни. Її талант, її внутрішній вогонь, з яким вона раніше розмовляла, тепер мовчав. Вона відчувала, що її Я розкололося на дві частини: ту, що жила до, і ту, що існувала після. І після постійно дорікало до.

​   Найбільша пастка, яку свідомість розставляє сама собі, – це намагання переграти минуле. Те, що не було зроблено, залишається лише неіснуючою можливістю, але воно не має права руйнувати єдину реальність, яка нам доступна – теперішній момент.

​   Анна відклала блокнот. Початок Містка був звичайним: кам’яні парапети, вкриті мохом, і слизька бруківка. Але чим далі вона йшла, тим густішим ставав туман. Він був не холодним, а радше обволікаючим, як стара ковдра, що пахне забутим часом. Кожен крок був кроком не вперед, а, здавалося, глибоко всередину самої себе.

​   На середині Містка, де туман був найщільнішим, Анна зупинилася. Вона відчула дивне, майже електричне поколювання на шкірі. І тоді вона почула тихий, але до болю знайомий голос. Голос, який, здавалося, лунав із-під шару часу, з глибини її спогадів.

   ​"Чому ти така виснажена?" – запитав голос. – "Ти ніколи не дозволяла собі бути такою слабкою".

   ​Анна різко обернулася. Перед нею стояла дівчина. З тим самим обличчям, тими самими рудими пасмами, але з очима, сповненими світла, яке Анна вже давно втратила. Це була вона. Анна До.