Міст, де розбиваються серця

Скинувсь я:  «Ворожа птахо! З словом цим з-під мого даху:

Щезни геть у люту бурю, де Плутонова пітьма!

Геть неси і тінь потворну, і оману лихотворну,

Вийми з серця дзьоб свій чорний!  Місця тут тобі нема!

Поверни мою самотність, — місця тут тобі нема!

Ворон прокричав: — Дарма!

(Едгар По, "Ворон", фрагмент перекладу Анатолія Онишка.)

Вечоріло. Липнева спека спадала, поступаючись місцем такій жаданій прохолоді. Узявшись за руки, ми з Ліною підходили до Мосту Закоханих. Вдалині вже виднілася кована огорожа і світло ліхтарів на містку.
— Максику, давай трохи швидше, — сказала Ліна, — а то поки дійдемо, вже стемніє, а ще додому їхати.
Ми пришвидшили кроки. Але ледь наблизилися до містка, як мене охопив незрозумілий страх. Я відчув запаморочення, дихання стало важким та переривчатим, у грудях ніби утворилася грудка льоду. Серце застрибало як скажене, а у голові загуло, наче по ній били бейсбольною битою... 
Востаннє я так боявся у дитинстві, коли йшов хитким стареньким мостиком в бабусиному селі. Тоді міст провалився, і я впав у річку. На щастя, там було неглибоко, але страх мостів не полишав мене дотепер. 
За можливості, я скрізь уникав мостів. Якщо треба було через них їхати транспортом, то заплющував очі, аж поки міст не закінчувався. А зараз не викручуся — я ж не можу показати своїй дівчині, що боюся. 
Ліна забігла на місток першою. Вона кружляла, підстрибувала й сміялася, ніби збулася її найзаповітніша мрія. 
Я застиг, милуючись коханою: зараз вона була схожа на казкову фею з діснеївського мультфільму. Невисока, струнка, легка як пташка-синичка, вона наче літала, ледь торкаючись дошок моста. Вона повернула до мене усміхнене лялькове личко з кирпатим носиком, та кинула погляд великих блакитних оченяток. Дуже рідко мені вдавалося побачити її усмішку. Зазвичай, Ліна поринала у мрійливу або сумну меланхолію.  Щоб витягнути її з цього стану, мало статися щось надзвичайне. 
Все-таки Ліна дивачка: вісімнадцять років, а поводиться якось по-дитячому, надто емоційно реагує на звичайні буденні речі. От і зараз радіє та стрибає на тому містку, як маленька дитина, якій купили пакет цукерок. Ну що в ньому такого незвичного? Що в ньому такого романтичного, що сюди притягає закохані пари, наче цей міст справді має якусь магічну силу. 
— Максимчику, давай швидше! Чому стоїш?
— Та… Щось голова запаморочилася. Мабуть, від спеки.
Наче на ватяних ногах, я ступив на дерев'яний настил. Дошки підступно зарипіли, і на мить здалося, що місток от-от провалиться. Страх підкотив до горла, і я знову зупинився. Я відчув важкий комок у грудях. Мені стало важко дихати, перед очима все попливло, наче в імлі. 
— Ти боїшся, чи що?
— Та ні! Я ж сказав, щось мені погано від цієї спеки. Серце прихопило.
— Ой, лишенько, давай тобі таблетку дам! — Ліна почала ритися в сумці.
— Та не треба, вже минуло.
Я вже впевненіше покрокував до Ліни, роздивляючись довкола. На містку закоханих я був уперше. І, зізнатися щиро, чомусь він мені не подобався. Ні, не через страх мостів. Було в моїй тривозі щось незбагненне. Ковані поручні густо завішані замочками різних розмірів, форм і кольорів, на деяких видряпані чи написані імена закоханих. Замки обліпили місток, як молюски борти корабля, і чомусь здавалося, що якби місток був живим, то замочки йому б не сподобалися і він би їх скинув, як паразитів. Виглядали дешеві замочки на старовинному мості чужорідними й ніби засмічували його, справляючи гнітюче враження.
— Ну, як тобі тут? — захоплено спитала Ліна.
— Еее… Якось не дуже. І ці замочки… Псують вигляд містка.
— Як це псують? Тут усі закохані вішають замки, що символізують їх кохання. І почуття дійсно міцніють! Що, не віриш? — презирливо глянула Ліна на мене. — Ну ти й скептик, як той сухар! У мене троє подруг зі своїми хлопцями повісили сюди замки і вже заміж вийшли, живуть щасливо. О, до речі, ось замок Каті й Толіка — оцей великий червоний, ага, ось імена їхні на ньому вигравіювані. Як повісили замочок, то майже одразу одружилися і щасливі в шлюбі.
"Угу, тільки Катя майже щодня лає Толіка, а він випиває", — подумав я про себе. Але сперечатися з Ліною не став. Усе-таки вона з Толіком не працює й не бачить його напідпитку. Хай вірить подрузі, її справа.
— Ось він! — урочисто промовила Ліна, діставши із сумки маленький пакетик, розмальований сердечками й амурчиками.
— Хто? — розгублено спитав я.
— Та замок! Ну ти й тугодум!
Вона витягла з пакетика замочок у формі серця з візерунками й патиною. На ньому красувалося гравіювання старовинним шрифтом "Максим + Ліна".
— Між іншим, замовляла його в інтернет-магазині, там же й гравіювання. Половину стипендії витратила! То як, тобі подобається?
Я угукнув, не бажаючи засмучувати Ліну тим, що до замка мені було байдуже. Та й взагалі, витратила б гроші на щось корисніше. Але краще зараз із нею не сперечатися.
— Ну що ж, тепер треба його повісити. За традицією, це робить хлопець. Вішаєш, замикаєш, а потім ми цілуємося і разом проговорюємо: "Хай наше кохання буде вічним!" А потім розвертаємося й прямуємо назад, не оглядаючись.
Я вже не хотів перечити, тому мовчки взяв замок, знайшов вільне місце й повісив його.
— А тепер цілуємося й кажемо слова!
— Угу.
Ми не встигли поцілуватися, як раптом з дерева на кручі злетіло кілька білих голубів. Вони відчайдушно махали крилами, намагаючись втекти від ворон, які їх переслідували. З голосним карканням одна ворона наздогнала голуба і дзьобнула, а потім ухопила за лапу. Птахи закрутилися в повітряній бійці й почали падати.
— Ой, лишенько! — Ліна прикрила рота руками, мало не плачучи. — Шкода голуба!
— А курку тобі їсти не шкода? Це природа. Ходімо!
Ліна тремтячою рукою схопилася за мою руку. Те, що сталося, витіснило навіть мій страх перед мостом. Про обряд ми забули. Хотілося якомога скоріше піти звідси...