місьо

«Мій маленький, дорогий друже. Я пишу тобі у перервах, поки латаю своє нутро і ховаю нашу таємницю в собі. Мої товсті лапи погано тримають олівець, тому я скористався його рукою. Точніше кистю з пальцями. Сиджу на підлозі у ванній кімнаті й намагаюсь викласти свої думки на папері, поки стікає кров. Надіюсь, ти прочитаєш мого листа завтра після школи і все зрозумієш.

Я повільно і акуратно зашиваю діру в череві. Мої пальці — грубі, м’які й заляпані густим місивом — не дають змоги зробити це швидко. Але терпіння у мене більше, ніж крові у твоїх кривдників. Я випинаю живіт, імітуючи повільний вдих, складаю долоні разом, намагаючись віднайти внутрішній спокій. Але ця фігня працює хіба що по телевізору. Знову беру до товстих пальців голку і намагаюсь зашити в собі останню дірку. Ведмеді не займаються рукоділлям, тому мене така робота дратує.

Вчора ти був не просто пригнічений — ти був роздавлений. Я бачив, як твоє маленьке серце стискалося, наче в лещатах, серед цієї несправедливості й гнітючих обставин, де допомоги чекати нізвідки. Ти відчував себе занадто безпомічним, щоб бути героєм. Але ти забуваєш, що герої в цьому світі зазвичай закінчують у канаві. Залиш це для мене.

Ти виплеснув на мене весь свій гнів, усю лють, а я, наче губка, всмоктав її в себе ціною невеликих втрат. Я гладив себе по нерівних швах на пузі. Дірки можна зашити. Душевну ж рану не заштопаєш, як стару шкарпетку. Я розумію тебе, мій друже. Гнів та біль точать тебе, як шашель точить молоде дерево. І щоб позбавитись від цих паразитів, у тебе є я.

Не соромся виливати на мене весь негатив, не соромся штрикати мене ножем. Не тримай це в собі, мій друже. Я витерплю всі твої напади, лиш би тобі це дало відчуття сили чи спокою. Лиш би це дало тобі ілюзію надії на кращий завтрашній день. Ти занадто маленький, щоб протистояти щоденному злу, занадто худенький, щоб бути героєм. Та зі мною здобудеш силу; я нікому не дам тебе ображати. Ти ж знаєш...

Ти знову лежатимеш на моїх волохатих грудях і будеш розповідати, як пройшов твій день, яке меню було в шкільній їдальні та які предмети тобі подобаються. Вчителі занадто багато вимагають від школярів першого класу. Ти швидко втомлюєшся, та й зосередитись тобі важко. Не звик сидіти на одному місці стільки часу.

«Я розумію тебе, мій друже. Це несправедливо. А цей ранець? Він же важить цілу тонну! Невже всі ці підручники і зошити такі необхідні? Із цим потрібно щось робити».

Я насуплюю, як завше, брови, підкладаю лапу під підборіддя, щоб виглядати занепокоєним. Ти дивишся на мій маленький спектакль і посміхаєшся. «Я напишу листа в міністерство. Я буду вимагати більших перерв та тонших підручників!» Ти вибухнеш сміхом, у той час як я суворо походжатиму кімнатою. «Шановний пане міністре, так не може продовжуватись...» Ти сміятимешся, валитимеш мене з ніг, обхопиш за шию і тихо промовиш: «Міськи не пишуть листів у міністерства».

Так, звісно, мій друже. Хто поставиться серйозно до листа старого плюшевого ведмедя? Ще не час. Ми обов’язково напишемо комусь значущому та відомому, комусь, хто б зміг допомогти. Але зараз варто покладатись на власні сили.

Тцц... Так, я знаю правила цього дому. Не можна голосно говорити, не можна розповідати «брехню» незнайомим людям. Я дивлюся, як страх заповнює твоє тільце. «Тримай язик за зубами, бо швидко опинишся деінде, малий вилупку!» За порушення цього правила товстий чоловік знімав зі своїх штанів ремінь, і тоді... Твої крики різали мені серце. Скільки разів я хотів захистити тебе, але ти просив дати новим опікунам шанс, тоді «другий шанс», тоді «третій»... «Їм теж важко, Місю, звикнути до мене. Ми знайдемо спільну мову. Вони стануть нашою сім’єю, тільки... Прошу, дай нам час...»

Ох, скільки мішків тих «шансів» було. Бідолашний мій хлопчику. Ти вірив, що цього разу все буде по-іншому. Як і минулого разу... І позаминулого. Нові опікуни не надто переймались твоїм добробутом. Вони тримали тебе заради виплат, заради легких грошей і вирішили, що мають право виховувати тебе по-своєму — криком, стусанами, ременем. І тими нічними неподобствами, які огрядний чоловік виробляв з тобою щоночі, поки його дружина голосно хропіла в спальні. Твої крики і біль розірвали б мені серце, якби воно у мене було. І ти терпів та знову просив дати їм «ще один шанс».

Але годі! Шанси закінчились цієї ночі. Вчорашній день був останнім. Коли той огрядний лантух із лайном почав знімати ремінь... коли він бив тебе, і слина летіла з його червоної пащі... коли він затиснув тобі рота своєю жирною лапою, щоб ти не вив... А тоді, наче голодний звір, стягнув з тебе піжаму...

А вона — худа істерична жінка, яка курила сигарети, пила літрами пиво і дивилась дибільні серіали, вдавала, що нічого не відбувалося. Вона просто лягала спати і хропіла як свиня, поки він тебе ґвалтував...

Ти просив дати їм «другий шанс». Що ж, я дав йому шанс зустрітися з безоднею. Цієї ночі я не дозволив ще раз скривдити тебе. Я чекав на нього в коридорі, ховаючи ножа за спиною. Ти б бачив його здивування, коли він натрапив на мене. «Якого біса цей смердячий ведмідь тут робить?» — недоумкувато прошептав він. «Хворий виродок!» — прогарчав я. — «Ти його більше не скривдиш! Ніколи!»

Цієї ночі я розпоров собі пузо від горла до ніг. Я викинув свій м'який наповнювач під твоє ліжко, щоб звільнити місце для чогось важчого. Ти спав, а я тягнув того виродка до ванної. Від несподіванки і страху він закляк і знепритомнів. Перерізати йому горлянку було легко, я навіть відчув задоволення — метал увійшов у жирну тушу, як ніж у масло. Я набив його рот старою ганчіркою, щоб він не видав жодного звуку. Його очі горіли страхом, а мої — люттю.