-4-

— Зачекай, а ім'я? — кидаю їй вслід, бо вона надто швидко віддаляється і мало не розчиняється перед очима. Протираю очі, не розуміючи, що щойно сталося і відчуваю, як мій одяг та моє тіло мокне. Злива, котра мала початися ще години тому, раптово прориває небо і падає на землю, стираючи все що було до неї. 

Незнайомка зникає так само швидко, як і з'явилася і мені нічого не залишається, як бігти до готелю, в надії, що там відкрито. І мене не обманули.

Опинившись біля дверей, стукаю тричі. Глухі звуки луною котяться по вулиці. Ні людей, ні машин і досі не було помічено. Якесь дивне це містечко. Таке тихо та порожнє, як іноді й моє серце. 

Двері відчиняються раптово і мені мало не прилітає в ніс. Вчасно відскакую, лаюся собі під ніс. 

— Заходьте, хутко, — каже мені підстаркуватий чолов'яга, одягнений в смокінг. Його волосся прилизане, аж блищить, а в одній руці він тримає сигару. 

— Агент нуль, нуль, сім? — усміхаюся, витираючи долонею краплі дощу з лиця. Я промок до нитки й мене вже починає трусити.

Чолов'яга киває та веде мене довгим коридором, котрий виводить нас до невеликого фоє, де є щось на подобі стійки реєстрації.

— Вам одномісний я так розумію? — запитує він, закусуючи ротор сигару, іншою відкриває книгу, чи то блокнот і починає там щось писати, — Оплата можлива лише готівкою. Чиста постіль є, рушники теж, сніданок о восьмій і не запізнюйтеся, бо будете голодні. 

Чолов'яга тараторить безупинно, а я думаю про дівчину, котру щойно зустрів і вже втратив. І чому я не поцікавився, як її звати раніше? І чого вона так раптово втекла? Злякалася? Чи поспішала? 

— То вам одномісний? — повторює питання чоловік, і я згідно киваю. 

От запитав би у нього чи бува, не знає він цю брюнетку, але як йому її опишу? Гарна, юна і сором'язлива? 

Хитаю головою та дістаю з кишені жменю банкнот, котрі взяв з собою. Простягаю йому необхідну суму, котра виявляється смішно малою в порівнянні з тією, яку я мав би заплатити в тому ж Сан-Франциско. Беру ключі та поволі йду до того номеру, який вказаний на брелоку, що висить на ключі. 

Номер виявляється невеликим та скромним: ліжко, стіл, стілець, бачу постіль та рушники. Дверей інших немає, то певно ванна одна на всіх, як і туалет в кінці довгого коридору. Зітхаю, та взявши рушники, іду вмиватися. Бо якщо не прийму гарячий душ, то захворію. 

Після душу, обмотую рушник навколо стегон і повертаюся в номер. Розкладаю мокрі речі на стілець та стіл, аби вони до ранку висохли. Втомлений лягаю в ліжко і ледь моя голова торкається подушки, я засинаю. 

У сні я бачу незнайомку. Вона налякала, кричить і тікає. А потім раптово з'являється переді мною з заплаканим обличчям, розмазаною тушшю та обірваною курткою. Я її обіймаю, тулю до себе, намагаюся зігріти та захистити сам не знаю від чого. Однак, вона виривається, плаче та тікає, шепочучи: 

— Відпусти. Твій час ще не настав. 

Прокидаюся раптово. Серце шалено стукотить не тільки в грудях, а й у скронях, а в горлі застрягла грудка страху. Кручу головою, аби зрозуміти, де знаходжуся і побачивши бліді сірі стіни, стіл та мої речі на стільці, лягаю назад в ліжко та засинаю. Цього разу сон більш приємний, теплий та глибокий. 

Прокидаюся вдруге вже на світанні. Потягаюся в ліжку та відшукую свій телефон. Він, на диво, включається та нормально функціонує. І навіть всі антени є. Набираю номер Ніка та коротко розказую про мою пригоду, змушуючи організувати мені транспортування автомобіля. Він щось там бурчить, але обіцяє все зробити. 

 Я ж тим часом одягаюся і йду снідати. В голові досі блукає думка, аби розпитати чолов'ягу про мою нічну незнайомку. Пригадую, що вона допомагає при церкві з дітьми, то можливо це стане в пригоді. 

— Ооо, Альфреде, ти чув? — щойно заходжу в кімнату, де роздають сніданок, лунає чийсь голос. Повертаюся і бачу чолов'ягу, котрий відкрив мені двері в готелі та жіночку приблизно його віку, котра йде до одного зі столиків. В неї в руках якісь папери, котрими вона розмахує.

— Що я мав чути, Енні? — чванливо промовляє він. 

— Цьогоріч нікого не знайшли біля кладовища. 

Я нагострюю вуха та взявши собі їжу, іду та сідаю за столик неподалік Альфреда. 

— Зовсім? — дивується чоловік, — Можливо, погано шукали?

Жінка хитає головою та кладе перед ним на стіл газету. 

— По твоєму вони труп не помітять? Жартуєш?

Альфред знизує плечима та спокійно розрізає овочі, котрі має на тарілці. 

— Хіба я знаю, Енні. За стільки років, я вже нічому не дивуюся. Хоча, з якого б це дива вона нікого не вбила? 

Енні задумливо оглядається та сідає на стілець напроти Альфреда. Починає читати те, що написано в газеті. Спочатку мовчки, а потім вголос.

Чудові новини, мої друзі. Цьогорічна ніч Гелловіну пройшла краще, ніж це могло бути. Наша пані нікого не вбила! Міська легенда взяла відпустку. Сподіваємося, що це надовго, або ж назавжди.

— От так! — задоволено промовляє Енні, хоч я б назвав її Енн з огляду на вік. 

— Вони навіть її фото цьогоріч опублікували, — додає вона.