-3-

Пройшовши кілька метрів, озираюся довкола. Тиша. Давно я не чув її. Такої глибокої та всеосяжної. Ще одна крапля падає мені на обличчя і я підіймаю голову доверху, роздивляюся нічне небо, котре поволі затягнуло хмарами. Шкода, що не видно зірок. Вони прекрасні та тут, в селищах, їх видно найкраще. Кілька крапель потрапляють на обличчя, кілька розчиняються у волоссі, решту падає на одяг і я розуміючи, що незабаром таки буде злива, пришвидшую крок. 

За пару хвилин опиняюся за поворотом і бачу неподалік зупинку, а біля неї дівчину. Радісно усміхаюся і поспішаю до неї. Хоча б одна жива душа тут! Бо навіть машини жодної не проїхало повз, відколи я бреду сюди від кладовища. Складається враження, що містечко пусте. Але ж таке неможливо. Хоча, може у них тут шабаш якийсь на честь свята, а я просто не знаю. У невеликих містечок такого типу бувають свої дуже дивні традиції. 

— Вітаю, — кажу, щойно наші з нею погляди зустрічаються. 

— Доброго вечора, — відповідає незнайомка. Її погляд злегка наляканий, плечі повільно опускаються, вона сутулиться та перебирає ремінець сумочки. Нервує. 

— Вибач, що турбую, але мені потрібно допомога. 

Дівчина коситься на мене, потім оглядається, наче шукає когось, хто врятує її від нав'язливого незнайомця. Розумію її побоювання, адже в наш час доволі небезпечно гуляти тендітній дівчині одній вночі. А особливо, в ніч Гелловіну. Ніколи не знаєш, хто чи що може чекати тебе рогом. 

— У мене зламалося авто біля вашого кладовища, і я шукаю телефон та по можливості якийсь готель, щоб переночувати. 

Я не скорочую відстань між нами, і тримаю руки в кишенях, аби дати зрозуміти, що не становлю загрози для неї. Не хочеться, аби мій єдиний шанс — не спати на вулиці та не намокнути — банально втік з переляку. 

— У нас маленьке містечко, практично селище. І тут лише один готель, який… більше схожий на притулок для бездомних, — зрештою промовляє вона і кутики її губ ледь припіднімаються. 

— Чудово! Мені підходить будь-що, лиш би не замерзнути на вулиці. 

***

Мої слова викликають легкий усміх на обличчі дівчини і її погляд стає теплішим. Ми рухаємося у бік готелю про який вона казала, розмовляючи про всякі дрібниці. А що ще залишається робити двом незнайомцям посеред напівпорожнього міста в ніч на Гелловін? 

— То ти місцева чи як? — запитую, неквапливо перебираючи ногами попри те, що над нами нависає злива. Відчувається, що незабаром рване і ми маємо шанс промокнути до нитки. 

— Так, а ти? — вона мило соромиться та заправляє пасмо за вухо. На вигляд дівчині десь близько двадцяти чи двадцяти одного, але точно не визначити, а питати не хочеться. Не всім дівчатам подобається питання про вік чомусь. 

— Ні, я далеко не звідси. Їхав за подарунком на ювілей боса й от застряг. 

В душі сподіваюся, що вранці зможу знайти якийсь буксир та забрати машину, поки її не розібрали на частинки місцеві бандити. Якщо такі, звісно, такі тут є. 

— А ти чого так пізно гуляєш? — запитую, аби підтримати розмову. 

— Повертаюся зі студентської вечірки, — сумно якось каже вона, — Подружка залишилася там, бо знайшла собі парубка, а мене відправила додому. Тільки от я запізнилася на автобус. І от, шкандибаю поволі. 

— Якось то негарно кидати тебе одну, якщо домовлялися разом. Невже той хлопець не міг вас провести обох, по черзі? — я можливо і не взірець моральності, але кидати дівчину одну, посеред нічного міста якось не добре. Як мінімум їй може бути страшно. Все-таки ніч Гелловіну і всякі дурники гуляють. 

— Якось так вийшло, — стенає плечима вона, — Та і я не наполягала. Не хотіла бути третім зайвим. 

Розумію про що вона говорить і тому згідно киваю у відповідь. Оглядаюся довкола і розумію, що ми пройшли вже добрий шмат дороги. Навпроти нас постає церква, а біля неї щось на подобі садка та дитячого майданчика. 

Проходячи повз них моя супутниця сумно зітхає, неначе згадала щось, що її вразило, або мало велике значення для неї колись. 

— Я іноді допомагаю в церкві, — пояснює вона, — Бавлю сиріток, котрих покинули. І щоразу думаючи про них — мені сумно. Бо розумію, як це бути самотнім: ніхто тебе не бачить і не чує. 

Слова дівчини вражають, і торкаються серця. Хоч  ніколи й не думав про долю тих, хто виріс без батьківського тепла, в чужому домі, або взагалі на вулиці. Але можу зрозуміти, що життя таких діток не просте. 

— Це дійсно сумно, — погоджуюся, — Але одиноким можна бути й у великому місті й серед натовпу. Все залежить від того, що у тебе всередині: чим ти наповнюєш кожен свій день, чи маєш ціль, бажання, мрії й що ти готовий дати іншим. 

Незнайомка посміхається, вочевидь моя відповідь їй сподобалася і сум в очах зникає на якусь мить. Дивлюся на неї й розумію, що хочеться поцілувати, адже в цю секунду вона неймовірно гарна та вважаю це недоречним. Ми тільки познайомилися і вона може не так зрозуміти мій порив, котрий я і сам не до кінця розумію. Саме тому відводжу погляд та дивлюся куди попало. 

Ще кілька хвилин ми йдемо поруч, розмовляючи ні про що і водночас про все на світі. З нею цікаво та весело і час минає непомітно. Я навіть не відчуваю нічної прохолоди та вже не боюся, що потраплю під дощ. Здається, гроза відміняється. Її розвіяв той легкий вітерець, що колихав волосся дівчини.