-2-

Дорога до Річмонда займає близько двох годин і я дивом встигаю залетіти до крамниці та забрати подарунок. Він доволі цікавий та дорогий, адже цього разу я хочу вразити генерального, і вірю, що він оцінить. До того ж цей годинник, а я вибрав саме такий презент, унікальний і створений на замовлення з ініціалами боса. 

Уявляючи його обличчя, задоволене, аж мало не підскакую на сидінні авто. Єдине, що псує мій настрій так це те, що я запізнююся на вечірку. Тепер шкодую, що не взяв свій костюм з собою, адже міг просто переодягнутися на паркінгу перед готелем, де відбудеться дійство. 

До міста залишається добрих кілька сотень кілометрів, тому тисну педаль газу, сподіваючись, що в цій глушині мене ніхто не зупинить і не випише мені штраф. Якийсь, Фреді Крюгер, до прикладу. Та раптово, посеред дороги моя машина глохне. 

— Лайно! — кручу ключ вперед і назад, але машина не заводиться. Перевіряю, чи достатньо бензину і датчик показує, що є більше як половина бака. Вискакую на вулицю та відкриваю капот, а звідти валить дим. 

— Двічі лайно, — лаюся собі під ніс, розуміючи, що таки не потраплю на вечірку. Витягую телефон та шукаю номер рятувальної служби. На обличчя падає перша крапля дощу. 

— Ну просто фантастично! — мене  розбирає лють та гнів на Ніка, й ситуацію загалом. Але вирішую тримати емоції в вузді й таки додзвонитися до хоч якоїсь служби, аби вони приїхати та відбуксирували моє авто до найближчої автостоянки, а мене до автобусної зупинки чи бодай готелю. 

Кручуся навколо своєї осі, аби зрозуміти, де саме знаходжуся і як повідомити про свою геолокацію оператору і бачу, що навпроти знаходиться кладовище. Мене розбирає сміх, адже це так символічно застрягнути біля цього місця на Гелловін. 

Чим не містика це? — сміюся в думках і відкриваю багажник, аби дістати парасолю. А її немає! Лайно! 

Відкриваю дверцята та сідаю в авто. Вкотре намагаюся набрати номер служби, але зв'язку немає. Палички антен бігають туди сюди й зникають щоразу, як набираю номер. А тоді, наче в тому жахастику, мій телефон мигає та виключається, вдалині небо пронизує блискавка, і чується гуркіт грому. 

Ідея спати в машині, та ще й навпроти кладовища, мені видається просто жахливою і я, взявши в руки куртку, вискакую з авто та вирішую трохи пройтися. Здається, що застряг я в якомусь маленькому містечку, а отже найближчий будинок буде за поворотом. Тут завжди все близько і компактно. Де кладовище, там і церква неподалік, а отже і центр селища. А там телефон.