Два кохання

Збирайте перлини щасливих спогадів, зберігаєте та цінуєте їх

1979 рік. Я закінчила школу, приїхала до Одеси вступати до інституту. Замешкала у батька. Так почалось доросле життя! Прописки немає, значить, немає й роботи, а утримувати мене немає кому. З великими труднощами влаштувалася на хлібозавод. Важка змінна робота для тендітної юної дівчини. Вона мені снилася ночами. Натруджені руки боліли навіть у цих сновидіннях. Ось таке воно, доросле життя…

Після зміни втомлювалася неймовірно, до сліз. А нести ці сльози додому було незручно. Батько жив у другому шлюбі, у мене була сестра. Вони прийняли мене доброзичливо, але все ж таки зайвий клопіт нікому не в радість. Прийти, розплакатися, сказати, що у мене більше немає сил бути дорослою, що я втомилася і хочу повернутися… Куди? В дитинство?

На важких ватних ногах дійшла до морвокзалу, спустилася вниз, на причал, сіла на стовпчик, до якого швартуються катери. Слухала ніжний шепіт хвиль і... втома поступово відходила. Сльози відступили. Все ще налагодиться, обов'язково налагодиться! Вечірня прохолода лягла на плечі, стало зимно. Але додому йти як і раніше не хотілося.

Раптом тепла хвиля розтеклася тілом. На змерзлі плечі опустилася джинсова куртка, яка ще зберігала тепло хазяїна. Я підняла очі. Молодий брюнет у морській формі дивився на мене бездонно чорними очима. Він показав рукою на море й промовив:

— Маріна — не нада, не нада, маріна.

Хто він? Я не чула, коли підійшов, навіщо? Звідки знає моє ім’я? — ці питання він прочитав на моєму обличчі.

— Не нада маріна.

— Так, я — Марина. Звідки Ви знаєте?

Тепер питання було написане на його обличчі. Я, нарешті, зрозуміла: «маріна» це «море». Він думав, що я хочу втопитися. Невже в мене такий нещасний вигляд! Я показала рукою на воду:

— Це «маріна». А я, — рука лягла на груди, — Марина. І я туди не хочу.

— Я Ради.

— Дуже приємно.

— Я хочу їсти. Ресторан?

— Добре, підемо.

Ми підійшли до сходів, щоб піднятися вгору. Назустріч йшли дві дівиці. Вони уважно й відверто вороже глянули на мене і попросили в Ради прикурити, потім обмінялися якимись злісними фразами та… пропустили нас. Швейцар біля дверей ресторану кинув на мене недобрим оком і сказав: «Не можна!» Що ж, не можна так не можна. Ми піднялися Потьомкінськими сходами, пройшлися Приморським бульваром.

— Якщо ти хочеш їсти, підемо до мене додому, повечеряємо.

Він зі здивуванням подивився на мене й відмовився. Ми спустилися в парк на схилі та продовжили прогулянку. Він знав англійську, я — теж, але дуже погано. Сербську не знаю зовсім. А російську він знав погано. Але одну спільну мову ми знайшли одразу — молодість. Гуляти удвох було приємно без слів. Дорослі турботи мого нового життя раптом відступили, і на поверхню виринуло дитинство. Ми почали гратися як діти, співати, танцювати, безпричинно сміятися.

Раптом він зупинився. Уважно подивився на мене й серйозно запитав:

— У тебе є… був хлопець?

— Ні, поки не було.

Подив на обличчі змінився радісною світлою посмішкою-прозрінням:

— Ти — маленька! Ти маленька! Ма-лень-ка.

Цьому відкриттю він зрадів як дитина. Нам стало так легко й добре разом! Ми бігали парком, сміялися, співали пісні «Бони-М», взявшись за руки. Потім організували хоровод навколо пам'ятника Пушкіну. Причому він виявив надзвичайні організаторські здібності. Абсолютно незнайомі люди не знамо чого включилися в нашу гру й повеселилися разом із нами. Потім до ночі ми грали в хованки за колонами міськради. А потім все ж пішли вечеряти до мене додому.

Папа та його дружина були дещо шоковані таким візитом, але прийняли нас за всіма правилами гостинності.

Приємно провели час, але треба було прощатися. Папа накреслив йому схему, як знайти дорогу, а я вийшла проводжати. На прощання був перший справжній поцілунок в моєму житті. Так, я вступила в доросле життя. Виявляється, в ньому є й прекрасні моменти!

Наступного дня ми зустрілися біля пам'ятника Дюку. У нас залишалися всього три дні. Скоро судно відпливе — таке життя моряка. Цей час ми присвятили радості, радості проживання кожного моменту. Його ніжність до мене була крихкою та обережною. Він не бажав руйнувати мою дитячу наївність, вона була дорога йому мов би якась коштовність. Він радів чистоті наших стосунків, як можна радіти невинності світанку.

В останній день він познайомив мене зі своїм другом і земляком. Вони жили поруч там, в Югославії, багато років йшли по життю пліч-о-пліч, а ось зараз разом плавали. Друг прийняв мене сторожко, але, провівши з нами кілька годин — відтанув. Ми по-доброму попрощалися.

— Коли ми будемо в Одесі іншим разом, я напишу телеграму.

— Чекатиму. Зустрінемося біля Дюка.

Час пролетів непомітно. А ось і телеграма:

— В Одесі будемо…

Я зібралася на побачення. (У той час я вже жила з бабусею). Вийшла на вулицю, відкрита для радості й щастя. Біля порогу зупинилося таксі. З нього вийшла мама. Вона приїхала нас провідати.