Розділ 12

Розділ 12. Все буде добре

Пройшов рік. Спокійний, звичайний рік, де Небесна Груба мирно потріскувала за розкладом, а мішки з думками спорожнялися без зайвих позаштатних аномалій. Прозорик уже давно звик до своєї праці і вмів чітко розрізняти звичайний побутовий хлам від справжніх золотих перлин.

І от якось вночі, перебираючи черговий мішок, Прозорик раптом завмер.

У його пальцях затремтів знайомий аркуш. Той самий! Теплий, золотаво-бурштиновий, із неповторним сяйвом, яке він ніколи б не сплутав ні з чим іншим.

Серце стажера радісно охнуло.

- Дядечку Ясновиде, подивіться! - збуджено вигукнув він, простягаючи аркуш наставнику.

На обличчі Ясновида з’явилася широка, тепла усмішка.

- Ну треба ж... - тихо протягнув він. - Стара знайома.

Прозорик не роздумував ні секунди. Він спритно, за лічені секунди, сформував ідеальні паперові крила, а в його очах горів той самий хлопчачий азарт, що і рік тому. Він так зрадів цій зустрічі, ніби зустрів давнього друга.

- Я сам! - кинув він Ясновиду і, не чекаючи дозволу, легким поштовхом зірвався з хмари, стрімко помчавши слідом за золотистим світлом у нічну темряву.

Літачок летів упевнено, знайомими вулицями сплячого міста, оминаючи ліхтарі і темні дахи, аж поки не пірнув у вже таку рідну кватирку на третьому поверсі.

Затамувавши подих, Прозорик, як і рік тому назад, невидимою тінню опустився на підвіконня і зазирнув усередину.

У кімнаті панувала глибока, спокійна нічна тиша. Вона спала. Тільки тепер під легкою ковдрою вона лежала не сама - її ніжно обіймав чоловік, так само дбайливо притискаючи до себе, як колись вона сама притискала свого потертого плюшевого песика.

Золотавий промінчок легенько торкнувся її скроні. Уві сні вона ледь помітно, щасливо усміхнулася - так, ніби відчула найрідніший дотик і знайшла те, що так довго шукала.

Прозорик кинув теплий погляд на кімнату, легко відштовхнувся від рами і полетів назад, на шосту ярусну хмару.

Коли він збентежено переповів усе наставнику, Ясновид лише тепло і дещо загадково усміхнувся, дивлячись на те, як починає рожевіти небо.

- Думаю, тепер… все буде добре, - сказав він.

З того дня цей золотавий аркуш більше ніколи не повертався на Сортувальну Станцію. Він просто знайшов те, чого так довго чекав.

P.S.

Осінній парк купався в золотому, м’якому сонці. Прохолодне повітря пахло осіннім опадаючим листям. По алеї повільно йшли дві жінки, штовхаючи перед собою дитячі коляски.

В одній колясці, під теплою плетеною ковдрою, солодко дрімало зовсім крихітне, кількамісячне немовля. А з іншої, зручно вмостившись, виглядало однорічне маля, воно заворожено розглядало у своїх маленьких рученятах яскравий кленовий листок.

Жінки зупинилися біля лавки, вкритої жовтим килимом із опавшого листя.

- Ти знаєш... - тихо мовила одна, поправляючи шапочку своїй дитині і усміхнувшись тому, як сонячний промінь грає на дитячій щоці. - Я й досі іноді прокидаюся вночі і просто слухаю, як воно дихає… І не можу повірити.

Друга жінка посміхнулася - тепло, розуміюче, з тією особливою мудрістю, яка з'являється лише тоді, коли перейдеш через власний страх.

- Я пам’ятаю той день у кабінеті, - мовила вона, опустивши очі, - Коли лікар поклав переді мною картку і сказав: «Ви ж самі все розумієте. З вашим діагнозом це занадто великий ризик. Серце може просто не витримати. Ми не можемо рекомендувати вам вагітніти...» Я тоді вийшла в коридор, і мені здалося, що все світло в місті згасло.

- А мені сказали майже те саме... «Навіть не думайте. Тільки не з вашими аналізами. Це буде диво, якщо ви взагалі виносите. Чи варто так ризикувати?» Я тоді прийшла додому, обняла плюшевого песика і плакала цілу ніч. Думала, що мій світ розпався на шматки.

Вона на мить замовкла, а потім звeла очі на подругу - у них блищали сльози, але це були сльози безмежного, чистого щастя.

- А потім... якось уночі, у повній темряві, у мене всередині раптом щось клацнуло. Ніби хтось тихо дмухнув на мене і шепнув: «Все буде добре». Це була навіть не думка, а якесь дивне, тепле сяйво десь в скронях. І я вперше за стільки років просто повірила. Без огляду на діагнози, цифри і лякаючі слова.

- Дивно... У мене таке ж саме було.

Вони мовчки стояли серед осіннього парку. Дві жінки, яким колись пророкували тишу і самотність.

Десь високо над ними, крізь крони дерев, пробилося тепле золотаве проміння. Воно торкнулося дитячих колясок, хвилину побуло на щоках малят і легко злинуло вгору - туди, де на шостій ярусній хмарі біля Небесної Груби після нічної зміни солодко спали двоє Сортувальників Загублених Думок. І коли золотий промінчик легенько лоскотнув сплячі обличчя Ясновида і Прозорика, на їхніх губах з'явилася однакова, тиха і щаслива усмішка.