Розділ 10

Розділ 10. Вибір небесного компаса

Минали дні… тижні… а за ними минув і цілий місяць. На шостій ярусній хмарі за весь цей час нічого не помінялось: Небесна Груба потріскувала синюватим полум’ям, мішки з думками спорожнялися, а Всевидович кожного ранку  справно перевіряв звіти.

Для Прозорика ж робота набула зовсім іншого сенсу. Кожного разу, коли серед сотен папірців з’являвся той самий знайомий золотаво-бурштиновий аркуш, серце стажера завмирало. Він дбайливо згортав його в літачок і щоразу пильно стежив, як невидимий компас вів цю думку крізь нічне місто туди ж - на третій поверх, у ту саму невеличку кімнату.

- Може, їй просто потрібен час? - якось тихо мовив Ясновид, помітивши, як стажер знову занадто довго дивиться у бік земних вогнів. - Не можна підганяти річку, Прозорику. Кожне зерно проростає у свій час. Якщо йому судилося зійти - воно зійде.

Прозорик мовчки кивав. Він вірив.

Але якоїсь ночі все змінилося.

Коли той самий золотий аркуш опинився в руках стажера, він звично згорнув його і відпустив у політ. Але цього разу паперовий літачок раптом різко змінив курс. Замість того, щоб звичним маршрутом пірнути в кватирку на третьому поверсі, він зробив широке, плавне коло над містом і полетів зовсім в іншому напрямку - туди, де інші квартали губили у вогнях свої нічні турботи.

Прозорик застиг на місці. У грудях ніби обірвалася якась невидима струна. Вперше за весь час літачок вибрав іншу дорогу. Не роздумуючи ні секунди, стажер полетів навипередки з вітром, намагаючись не втратити з поля зору золоте світло.

Літачок опустився зовсім в іншому районі міста і безшумно залетів у відчинене  вікно чужого будинку.

Затамувавши подих, Прозорик підлетів ближче і заглянув усередину. У тихій, напівтемній кімнаті на великому ліжку спало двоє - чоловік і жінка, вкрившись однією ковдрою і притулившись одне до одного. А той самий золотаво-бурштиновий промінчок, який колись так довго повертався на третій поверх, тепер м’яко торкався скроні іншої жінки. На її розслабленому обличчі виразно читався лише тихий, глибокий спокій людини, яка нарешті знайшла своє місце у світі.

Прозорику стало сумно. Усередині щось стиснулося від легкого, майже дитячого жалю - ніби він втратив щось дуже рідне, за чим так довго спостерігав із небес. Але цей сум швидко змінився розумінням: усе сталося саме так, як і мало бути.

Більше не вагаючись ні хвилини, стажер різко розвернувся і стрімко полетів крізь нічне місто - туди, до тієї самої знайомої кімнати на третьому поверсі, щоб на власні очі побачити, чи справді завершилася ця історія.

Коли він невидимою тінню спустився на вже знайоме підвіконня, у кімнаті панувала глибока, втомлена тиша. Вона спала під тією ж легкою ковдрою. На її обличчі більше не було ані тривожної зморшки, ані напруженого очікування - вона спала глибоко і спокійно.

Але найбільше Прозорика вразило інше.

Маленький плюшевий песик, який зазвичай солодко дрімав у її обіймах, тепер самотньо примостився на краю ліжка… просто осторонь, ніби виконавши свою багаторічну варту і більше не маючи потреби тримати її від страху.

Прозорик стиснув долоні й відчув, як у грудях стає порожньо.

А в наступні дні, скільки б мішків не перетрушували Чепуруни на шостій ярусній хмарі, той теплий, золотаво-бурштиновий аркуш більше не повертався на Сортувальну Станцію.