Розділ 9

Розділ 9. Літачок, який не хотів здаватися

Згодом усе на небесах повернулося до свого звичного, розміреного ритму. Абсолют Всевидович дотримав слова. Посилаючись на «раптові атмосферні коливання та міграцію плазмових аномалій», інцидент із вишневою наливкою та зникненням Дрімоти був успішно закритий і відправлений в архів. Про нього більше ніхто не згадував - принаймні вголос.

І потекли звичайні робочі будні. Нічні зміни змінялися ранковими сортуваннями, Небесна Груба мирно потріскувала, а мішки з людськими думками знову й знову проходили крізь руки наставника та стажера. Проте серед тисяч сірих, прохідних аркушів раз за разом з’являвся той самий - теплий, золотаво-бурштиновий, що дивним чином вібрував у пальцях.

Людина, якій він належав, знову і знову наважувалася торкнутися своєї мрії, а потім лякалася, відступала - і думка зривалася з її скроні, вилітаючи в нічне небо, а потім потрапляла на шосту ярусну хмару.

І кожного разу, коли цей аркуш потрапляв до рук Прозорика, серце стажера завмирало. Він дбайливо згортав його в акуратний літачок, і щоразу той самий невидимий компас вів паперового вісника крізь нічне місто туди ж, на третій поверх, у ту саму невеличку кімнату.

Вони іноді обговорювали це з Ясновидом після робочих змін, попиваючи гіркий чай із чашок.

- Може, це її доля? - якось тихо запитав Прозорик. - Якщо думка повертається до неї знову і знову… Значить, вона не може відпустити це по-справжньому? Хіба так буває?

Ясновид замислено крутив у пальцях пусту чашку, дивлячись на синє полум’я Груби.

- Буває, хлопче, - сумно відповів старший Чепурун. - Доля - це не те, що падає нам на голову готовим. Доля - це вибір, перед яким людина стає щодня. Вона хоче цього всім серцем... Але страх… страх тримає міцніше за будь-які небесні ланцюги. От вона і вагається. Крок вперед…  два назад.

Прозорик нічого не відповідав. Він лише згадував ту нічну кімнату, куди знову і знову прилітав літачок.

Коли стажер тихо з’являвся біля її вікна, на Землі ще панувала глибока тиша, місто ще спало. І вона теж спала. У своїй кімнаті, згорнувшись калачиком під легкою ковдрою. На її обличчі зазвичай лежала легка тінь денних тривог, ніби й уві сні вона продовжувала розраховувати якісь невидимі ризики, захищатися від майбутнього.

Але найдивовижнішим було те, як вона спала. Її руки завжди були міцно і віддано обвиті навколо маленького, вже трохи потертого від часу плюшевого песика. Вона притискала його до грудей так, ніби цей м’який іграшковий звір був її єдиним надійним захистником від усього шторму цього світу.

Кожного разу Прозорик невидимою тіню спускався на підвіконня, затамувавши подих. Він бачив, як золотий промінчик їхнього літачка м’яко торкався її скроні, розгладжуючи тривожну зморшку на лобі. Тоді її пальці ще міцніше стискали плюшевого песика, на губах з’являлася ледь помітна, щаслива усмішка, а дихання ставало спокійним і глибоким.

Стажер притискав долоні до скла і тихо шепотів у ніч: «Ну ж бо… Наважся. Ми ж тут. Ми з тобою».