Розділ 7

Розділ 7. Пошуки Дрімоти

Місто вже прокинулося, наповнилося шумом машин, ароматами свіжої кави та першими клопотами. Для звичайних людей місто починало новий день своїм звичним життям. Вони й гадки не мали про те, що просто над їхніми головами, невидимі для людського ока, кружляють небесні сутності - ті самі Чепуруни.

Пошуки зниклої тітоньки Дрімоти тривали вже понад годину. Ясновид, Абсолют Всевидович і Прозорик прочісували квартал за кварталом.

Раптом Ясновид зупинився в повітрі і озирнувся.

- Хвилинку… А де наш юний дослідник?

Всевидович люто заскреготів зубами.

- Тільки спробуй мені сказати, що ще і наш стажер кудись злиняв! Цього нам тільки не вистачало!

Вони швидко повернулися до того будинку, який тільки-но перевіряли і завмерли. Прозорик був там. Він примостився на вузькому кам’яному карнизі, притулившись носом до скла, і не зводив очей із жінки всередині кімнати.

Вона стояла біля вікна, тримаючи в руках чашку з гарячою кавою, і задумливо дивилася туди, де над дахами прокидався новий день. Вона, звісно ж, не бачила Прозорика.  Для неї існувало лише ранкове місто і власний внутрішній світ. А Прозорик пильно вдивлявся в її очі і намагався зрозуміти чи відчути, про що вона думає.

Очі іноді говорять набагато більше, ніж будь-які слова, і Прозорик завмер, зачарований цією миттю.

- Ти глянь на нього! - шепотом, але з люттю прошипів Всевидович, підлітаючи до вікна й ледь не розбиваючи носа об шибку. - Він у нас, виявляється, спостерігач! Ану злізай звідси, романтик недороблений! У нас співробітник пропав, а він тут оглядини влаштував! Альо!!! Коли сватів засилати?!

Прозорик здригнувся і неохоче відірвав погляд від жінки. Його щоки злегка палали.

- Дядечку Ясновиде… - розгублено і тихо промовив він, дивлячись на старшого Чепуруна, який підлетів до них.  - А ви… ви вмієте читати людські думки? От просто так… заглянути в очі і зрозуміти, про що вона зараз думає?

Ясновид уважно подивився крізь скло на жінку, яка в ту мить легко посміхнулася і зробила ковток кави. Старий Чепурун подивився в її очі, а потім м’яко і трохи сумно посміхнувся.

- Ні, Прозорику. Читати думки нам не дано, - тихо відповів він, хоча на секунду здалося, що він уловив у цьому погляді щось набагато більше, ніж просто ранковий спокій... Але вголос нічого не додав.

- Досить ліричних відступів! - пробурчав Всевидович. - Шукаємо далі! Якщо до полудня ми не знайдемо Дрімоту, я вам такі оглядини влаштую! Будете пішки по хмарах від Куратора бігти, оглядаючись, чи не летить за вами якась догана у вигляді метеорита.

Вони літали ще години з дві, перевіряючи затишні дворики, парки, кожен дах, кожен відкритий балкон, аж поки на даху однієї кав’ярні в центрі кварталу не помітили щось підозріле.

Звідти лунало тихе хропіння.

Добравшись до місця, вони побачили приголомшливу картину. Тітонька Дрімота лежала на даху кав’ярні, загорнута в кілька шарів своїх шалей, міцно притиснувши до грудей порожню пляшечку з-під вишневої наливки. Вона була абсолютно, безнадійно і щасливо «нікакєнна», солодким сном відійшовши від усіх земних і небесних турбот.

Всевидович полегшено видихнув, слів не було, від усього побаченого у нього просто відняло мову.

А Ясновид милуючись прошепотів.

- Спить ангел… - а потім ще тихіше додав, - Прозорику… давай сюди мішок.

Вони втрьох дуже обережно, наче це був вибухонебезпечний вантаж, підхопили тітоньку Дрімоту разом із шалями та пляшкою і заштовхали в мішок. Зав’язали, залишивши лише дірочку для повітря, і вхопивши цей «стратегічний вантаж», пихтячи і віддуваючись, потягли безпорадну фею крізь хмари прямісінько на Сортувальну Станцію.