Розділ 4

Розділ 4. Поки наставник хропе…

Перша половина робочої зміни для Чепурунів видалася важкою. Дуже важкою.

Вишнева наливка тітоньки Дрімоти в поєднанні з філософсько-нобелівським димом здоров’я не додала.

Голова у Ясновида гула, наче всередині Небесної Груби завівся гігантський джміль і ніяк не міг звідти вилетіти. А у Прозорика в роті було так сухо, ніби він цілу ніч жував сухі хмари, але все ж він тримався з високою професійною гідністю: мовчки, твердо і з таким виглядом, ніби саме так і планувалося за регламентом.

Проте служба є служба. Вони з величезними зусиллями усе ж потягли свій велетенський полотняний мішок і сяк-так виловили в нічному небі чергову порцію людських думок.

Коли Чепуруни нарешті допленталися назад на Сортувальну Станцію, Ясновид із тяжким зітханням скинув мішок біля груби, впав на хмарину й заплющив очі.

- Все… - прокректав він, - Все в грубу. Не можу… Я спати.

- Дядечку Ясновиде, - Прозорик переступив з ноги на ногу, а в очах його заблищав справжній азарт, - а можна я спробую… ну, сам попрацюю? Оброблю мішок за всіма правилами?

Ясновид лише слабо махнув рукою, не розплющуючи очей.

- Роби що хочеш… Тільки Станцію не спали. І не шуми…

Це було саме те, чого чекав Прозорик! Адже він тільки-но почав стажування, і йому ще жодного разу не довіряли самостійно сортувати думки.

Як тільки з боку Ясновида пролунало перше мирне хропіння, стажер, потираючи руки, сів біля мішка. Звабливий світловий відблиск напівпрозорих аркушів так і кликав до роботи.

Прозорик поважно дістав перший папірець. Перечитав.

- Ну, це пустишка… - мовив він і кинув аркуш у Небесну Грубу.

Наступний аркуш був трішки яскравішим. Прозорик спритно згорнув з нього паперового літачка і запустив униз.

Робота захопила його з головою. Одні аркуші він спритно жбурляв у вогонь, інші - відправляв назад на Землю. Над деякими доводилося розмірковувати і насуплювати лоба, а для якихось вистачало й швидкого погляду, щоб безжально пустити їх у вогонь.

Але далі з самого дна мішка він витяг аркуш, який сяяв не так як всі. Він відсвічував м'яким, теплим, золотаво-бурштиновим світлом і навіть злегка вібрував у пальцях. Прозорик прочитав занотоване і аж подих затамував. Це була дивовижна, неймовірно зворушлива думка.

Зробити з неї літачок було справою двох секунд. Прозорик підніс його до губ, легенько дмухнув, літачок здригнувся і плавно пішов на зниження крізь пелену хмар.

І тут стажера пробрала така цікавість, що аж мурашки по спині табунами побігли. Він подивився на літачок, який повільно танув у темряві, потім на Ясновида, який потужно хропів. «Він так солодко спить… нічого й не помітить! Я ж тільки туди й назад, одним оком гляну!» - вирішив Прозорик.

Він легко відштовхнувся від хмари й стрімко помчав вниз, слідом за золотим сяйвом.

Літачок кружляв над сплячим містом, минав дахи, ліхтарні стовпи та напівтемні вулиці, аж поки не попрямував до одного з багатоквартирних будинків. Він вправно пікував у невелику відкриту кватирку на третьому поверсі, пролетів крізь тишу кімнати і м'яко приземлився просто на край подушки, де спала якась жінка. Як тільки паперовий носик торкнувся тканини, золоте сяйво перетворилося на промінець і безшумно пірнуло просто в її скроню, а на обличчі жінки з’явилася ледь помітна, тепла посмішка.

Прозорик застиг на підвіконні, притиснувши до грудей долоні.

«Оце так магія…» - прошепотів він.

Прозорик запам'ятав це місце, кожну деталь цієї кімнати, все те, що відбулося і  чимдуж помчав назад на Сортувальну Станцію. Він вилетів на шосту ярусну хмару так швидко, що ледь не перевернув Небесну Грубу.

Ясновид саме солодко потягувався, відкриваючи важкі повіки після сну.

- О… Прозорику, - пробурчав наставник, протираючи очі. - Ти чого такий захеканий? І що з мішком? Досортував?

- Дядечку Ясновиде! - збуджено випалив Прозорик, опинившись прямо перед носом старшого Чепуруна. - Я все зробив! Але… в мене є одне питання. Дуже-дуже важливе питання!