Розділ 3

Розділ 3. Вишнева наливка

Як тільки Всевидович зник за сусідньою хмарою, на Сортувальній Станції видихнули з полегшенням.

- Пронесло… - Прозорик сів на хмарину і витер чоло, - Я вже думав, точно акт складе.

- Не складе, - мовив Ясновид і почав моститися зручніше. - Він хоч і бюрократ, але в душі теж істота співчутлива. Ну що, спати?

Тільки-но вони заплющили очі, як із світанкового туману почулося тихе позіхання: «О-хо-хо-х…».

До хмари повільно підлітала тітонька Дрімота. Вона була обгорнута в кілька шарів пухнастих шалей. Дрімота поверталася з виснажливої нічної зміни - всю ніч розносила по двох житлових кварталах сни.

- Ох, хлопчики… - прокректала Дрімота, приземляючись на хмару. - Що за ніч! Той прокидається, той у телефоні висить, той о третій ночі вирішив холодильник проінспектувати… Насилу усім сни нашепотіла.

- Важка в тебе праця, тітонько, - співчутливо мовив Ясновид.

- Не те слово, Ясновиде, не те слово… - вона трохи посовалася під шалями і змовницьки дістала невеличку пляшечку з темно-рубіновою рідиною. – Може того? Щоб краще спалось… По ковточку… Власна, вишнева! Бо самій якось… Я ж істота духовна… Фея, бл…, сновидінь! А от з колегами після зміни – це вже інша річ,  це вже культурний відпочинок.

Прозорик подивився на Ясновида з німим запитанням і надією в очах. Той почухав потилицю, подивився на пляшку, зробив розумне обличчя, ніби зважує всі небесні ризики, і лише махнув рукою:

- Та давай!

Чарок у Дрімоти, звісно, з собою не було - усі вдома в серванті стояли. А у чепурунів іх взагалі не було. Тому пустили пляшечку по колу.

Солодкий, хмільний аромат вишневих кісточок миттєво розійшовся по Сортувальній Станції.

- Ех… шикарно сидимо, - сказав Ясновид, прижмурившись від приємного тепла в животі.

- Не те слово… Розкішно! - закивала Дрімота, у якої щоки одразу стали кольору стиглої вишні.

Ясновид лукаво всміхнувся, занурив руку в найглибшу кишеню свого балахона і дістав звідти прозорий аркуш, який сяяв густим, фіолетово-золотим світлом.

- Я це… - лукаво примружив око Ясновид, - приховав тут… на особливий випадок. Загублена думка одного нобелівського лауреата, яку він відкинув, бо вирішив, що це занадто.

- Ого! - із захопленим трепетом вигукнув Прозорик.

- А оскільки, тітонько Дрімото, ти у нас не так уже й часто буваєш, та ще й із вишневою наливкою - то хіба це не той самий особливий випадок? Чи хтось має щось проти?

- Ні! Ні! - в один голос випалили вже добре сп’янілі Прозорик і Дрімота.

Він швидко відщипнув пучок м’якої хмаринки, згорнув товсту самокрутку і підкурив від ще тліючого вуглика в Небесній Грубі.

Пустили по колу.

Змішавшись із вишневою наливкою, фіолетовий дим подіяв миттєво.

- Ого! - вигукнула тітонька Дрімота, пускаючи рожевий клубок диму, який раптом перетворився на коня з крилами, - здається… я додому сама вже не долечу… хіба що на такому таксі, - але кінь через декілька секунд розчинився в повітрі.

- Та лягайте вже тут, тітонько, - пробурмотів Ясновид.

За п'ять хвилин усі троє вже безпробудно хропли на шостій ярусній хмарі.

Прокинулися вони ввечері.

Голова у тітоньки Дрімоти була важча за чавунну Небесну Грубу, у роті пересохло, а в очах стояв суцільний туман. Але робити нічого - треба збиратися на роботу, розносити сни. Ледве тримаючись у повітрі і виляючи зигзагами, вона таки якось полетіла в бік міста, яке вкладалося спати.

В ту ніч на Землі коїлося щось невимовне.

Людям снилася така безпросвітна, барвиста й абсурдна дурня, що навіть досвідчені психоаналітики наступного дня масово брали лікарняні.