Розділ 1

Розділ 1. Небесна груба

На шостій ярусній хмарі, де нічне повітря стає прохолодним, розкинулася Сортувальна Станція.

Вона не мала ані цегляних стін, ані залізного даху. Посеред цієї хмари гордовито стояла Небесна Груба - чудернацький чавунний казан на трьох кручених ніжках, із черева якого виривалося м’яке, синювато-золоте полум’я.

Біля груби на пухких хмаринках улаштувалися двоє.

Ясновид - кремезний і поважний, тримав на колінях велетенський полотняний мішок. Його проникливий погляд розрізняв найменші деталі. Поруч метушився Прозорик - молодший, трохи шелепкуватий і вічно непосидючий.

Ясновид занурив руку в мішок і дістав звідти перший аркуш.

Усі загублені думки виглядали майже однаково: як тонкі, невагомі аркуші з напівпрозорого паперу. На них сяючими літерами, біглими схемами чи швидкими нарисами було щось занотовано.

- На, тримай, - Ясновид простягнув аркуш Прозорику.

Прозорик звично підхопив його і хлюпнув у Небесну Грубу. Чавунне черево весело тріснуло, ковтнувши папір, і звідти вийшов легкий димок.

Наступний аркуш Ясновид зігнув навпіл, загнув кутики, розправив паперові крила й злегка дмухнув. Літачок здригнувся, зблиснув у темряві й тихо шугнув вниз, крізь пелену хмар - назад до людей.

Робота йшла без слів, спритно й злагоджено. Один аркуш летить у вогонь, інший - стає літачком і прямує на Землю.

Аж раптом Ясновид завмер.

Він дістав аркуш, який сяяв якимось незвичним світлом. Ясновид підніс його до самого носа. Його прозорливі очі розширилися.

- О… - протягнув він. - А оце… оце треба спробувати.

- Що там, дядечку? - витягнув шию Прозорик.

- Ех, хлопче… Це одна з ТИХ самих думок… яку треба спробувати.

Ясновид покрутив аркуш у руках. Потім повільно відщипнув пучок шовковистої хмарки, обережно загорнув її у прозорий папір загубленої думки і згорнув щільну, акуратну самокрутку. Він нахилився до Небесної Груби, приткнув кінчик самокрутки до синього полум’я, затягнувся… і в той же момент зайшовся гучним, тріскучим кашлем.

- Кха! Кха-кха!.. Оце так заміс! Кха…

- Дядечку, що з вами?! - перелякався Прозорик, тупаючи по хмарі.

- Все нормально… - Ясновид витер сльозу, що виступила від потужного диму, відкинувся на пуф і випустив угору ідеальне, фіолетово-золоте кільце диму, яке повільно попливло до сузір’їв. Обличчя його розпливлося в блаженній усмішці. - Добра… Оце так пробрало! На, спробуй.

Прозорик обережно взяв самокрутку, зробив делікатну затяжку і вибухнув дрібним кашлем:

- Кха-кха! Ого-го… Нічого собі! Аж у вухах задзвеніло! Це ж треба таке вигадати…

- Отож-бо, - філософськи мовив Ясновид, забираючи самокрутку назад і солодко затягуючись удруге. Він прижмурився, споглядаючи, як унизу, під хмарами, мерехтить далекими вогнями спляче місто. - Ти тільки подумай, Прозорику… Скільки таких діамантів просто вилітає у людей із голів. Подумають про щось грандіозне, здогадаються про щось важливе - і тут же відмахнуться. Не дають думкам ходу! От вони бідні й губляться в небі.

- Сумно якось… - протягнув Прозорик, дивлячись на димний слід.

- Сумно? - Ясновид хитнув головою й легко всміхнувся. - Та ні, хлопче. З одного боку, звісно, шкода. А з іншого… Якби вони всім своїм думкам давали хід, Земля б давно тріснула від надлишку геніїв і подій. А так - і людям спокійніше живеться, і нам є що курнути під зорями. Таке рідко попадається, цінуй момент!

Прозорик тихо хмикнув, почухав потилицю і лукаво подивився на мішок.

- То може той… решту в грубу? Яка вже на сьогодні робота?

- У грубу, Прозорику, у грубу, - задоволено прошепотів Ясновид, випускаючи в зоряне небо прозоре кільце.