Мішинський портрет

Вітер тихенько посвистував. Дерева гойдалися, ніби то танцюючи свій танок. Тиша заповнювала безкраї поля та степи. Молоді хлопці сиділи, чекаючи своєї черги. 

  — Чого ти так трясешся? Чи боїшся, може?  —  спитав Остап парубка. 

  — Та ні, просто холодно...,  —  промовив Іван. Він тільки прийшов, а тому ще нічого не знав. Страх переповнював його і це помітив старий Василь. 

  — У мене є одна історія. Ще є час, тому можу повідати. Не проти? 

  Хлопцю дуже хотілося якось відпочити та не думати про бій. Ворогів ще не було, та й вогню ніхто не випускав. Кивнувши, старий тихо почав розповідь. 

***

Це відбулося тоді, коли я ще молодим служив при дворі одного пана. Він був вродливим, і часто цим користувався. Я вже й не пам'ятаю скільки в нього водилося дівчат! І старанно вчився, і гарно фехтував, і історію знав на всі сто з чимось балів. Але мав проблему... 

  Одного вечора покликав свого товариша для діла:

  — У мене,  —  каже,  —  багацько є картин. От тільки не маю самої вродливої. Всі малюють, пишуть, а красу передати не можуть. Чув, що десь є в мене художник. Усі нахвалюють його талант передати людську душу, от і я теж хочу таку картину. Зробиш послугу? 

  — Добре, — відказав товариш.

  От тільки була проблема... Тоді хто тільки не брав у мене замовлень! Не мав я часу на цього графа Міши́нського! А він впертий. Сказав, щоб мені заплатили гроші. І така ціна була, що і сам вже й не пам'ятаю... Я тоді не дуже рахувати вмів, але приблизно знав скільки мішечків повинні мені дати за роботу. І тої зарплатні вистачило б і на хвору матір, і на діда, і на сестру мою — Настію. 

  Погодившись, пішов до пана. Він сидів на троні та спав. Я як гупну дверима, а він   —  шубовсь!  Потім лайки стільки почув! 

  Розповідає ж мені про свою ідею. Я подивився, покружляв, але мав розум. Вирішив обдурити цього самозакоханого чоловіка. 

  — Мало даєте,  —  кажу,  —  на таку роботу мені  хоча б десять мішечків грошей. 

  — Скільки?  —  заволав пан.  —  Та я за такі гроші...

  — Тоді малюйте самі, а я піду писати картини іншим людям!   —  хотів розвертатись, але Мішинський зупинив мене. Чоловік погодився на таку суму, а тому наступного дня я почав роботу. 

  Вранці пан послав свого товариша до мене в майстерню. Я швиденько накрив скатертиною картину, і відчинив двері. 

  — Мішинський просить, щоб я розказав йому, як іде ваша робота. Чи усе добре та інше. 

Почесавши підборіддя, я відповів: 

  — Усе чудово, от тільки тяжко сказати щодо самого малюнка... Писати справжніх людей доволі захоплююче заняття, але от ваш пан людина поважна, а тому тяжко зробити всі його деталі за такий маленький проміжок часу. Розумієте? 

  — Так, звичайно! — відказує його друг.

  — Тоді попросіть у Мішинський про подовження терміну. 

  — Але пан... 

  — Тоді я, на жаль, не зможу показати усі його гарні сторони. Він розлютиться, напевно! — приховуючи сміх, відказав я.

  — Добре, я щось придумаю...

  — І я не можу намалювати величі шановного панства, не відчувши їх сам, — почав жалітися я.

  — Я все зрозумів! Скоро прибуду з відповідями, — відказав товариш пана, рушивши до Мішинського.

  Розповівши усе це панові, чоловік знов прийшов до мене, от тільки через ці два дні. Він виглядав вже занадто спітнілим. 

  — Вас запрошують у панський двір! Мішинський хоче, щоб ви самі відчули всю велич його високості. 

  Зібравшись, поїхав на коні до цього багатія. Ой! Навіть дня не вистачить, щоб розповісти усю красу того будинку! Мене і кормили, і поїли різними заморськими кавами, і катали на справжній кореті! Чого тільки я не робив. Увечері ж сидів та працював над картиною, адже не хотів викликати підозри в пана. 

  Через тиждень мене попросили показати роботу, але я сказав, що ще не надихнувся всією красою цього життя. Тому прожив так десь пів місяця. Коли картина була готова, пан зібрав багато гостей. Серед них навіть якась баронеса була! 

  Усі мовча чекали. Знявши скатертину, вони побачили справжнє обличчя Мішинського: товсте та з другим підборіддям, що символізувало його жадібність до грошей, адже не знав їх міри, а тому часто витрачав на усіляке безладдя. Під оком красувався синець, бо багато разів його хотіли побити через те, що гуляв з чужими жінками. Також мав і французькі вуса, адже завжди брехав про те, що родом з самої Франції. Біля нього стояла мати та витирала рота, бо завжди ховався за нею, коли робив якісь погані речі. Очі були байдужі, бо навіть на звичайних селян не зважав. Усіх вважав нижчими та рабами. 

  Коли це побачили інші багатії, то з їх вуст не почув нічого. Звичайно, вони знали, що їхні картини виглядали б набагато гірше. 

***

  — Ось така от історія. 

  — Але як до вас потім ставився пан?   —  спитав парубок. 

  — А ніяк! Я ж переселився на Хутір після цього. Став козаком! Але панів зовсім не боявся. Він хотів правду, а тому і отримав її. Я як боровся за честь так і боротимусь.