Основна частина

Вони живуть зі мною в одному блоці гуртожитку. Сусіди мої. Здороваюсь з ними щодня.

Мішель з якоїсь не бідної африканської країни. Його батьки – заможні чиновники. Мішель приїхав вчитися до Радянського Союзу, тому що хоче працювати дипломатом в одній із соціалістичних країн.

На фоні інших студентів Мішель виглядає дуже багатою людиною. Він одягається так, ніби збирається кожен день іти на дипломатичний прийом. З лиця він далеко не красень. Навіть більше того – десь в темному провулку він міг би добре налякати своїм трохи хижим виглядом обличчя.

Але коли Мішель одягається в шикарний одяг – він ніби перевтілюється, стає таким собі чорношкірим джентльменом-франтом. Особливо йому пасують сніжно-білі сорочки, які, здається, вдягаються кожного разу вперше. На рукавах сорочки виглядають золоті запонки.

Від Мішеля постійно чути дорогим французьким одеколоном. В руках у нього темно-коричневий портфель-дипломат з м’якої шкіри. Коли він виходить на вулицю, то весь час грається пластиковим брелком у вигляді невеликої доларової купюри.

Крім допомоги від батьків Мішель має значні доходи від свого бізнесу. Він фарцує. Тобто продає імпортні шмотки, радіоапаратуру, жвачки. Краще всього у нього ідуть джинси.

На кожних канікулах Мішель їздить за кордон. В Берлін, Париж, Рим. Там набиває повні валізи джинсовим одягом і везе до нас. Навар має величезний, гроші шалені. Частину як хабар віддає в ректорат, відділ віз та на митниці. І живе спокійно та комфортно. Не просто комфортно, а купається в розкоші і всіх можливих задоволеннях.

Ще не встигає Мішель зійти з останньої сходинки гуртожитку, як мовби з під землі з’являється таксі. Під заздрісні погляди всіх, хто в цей час на це споглядає, Мішель сідає в таксі і їде в місто на полювання.

Полює він на красивих дівчат. Хто і як йому їх постачає та знайомить – невідомо. Але дівчат у Мішеля в гуртожитку перебувало дуже велике число.

Мішель живе в гуртожитку сам. Нікого іншого йому не підселили, хоча всі інші жили по троє чи четверо. Напевно дав доброго хабаря коменданту гуртожитку та адміністрації студмістечка.

То ж нічого не заважає любострасному африканцю приводити дівчат на цілу ніч.

Мішель щедрий. Розплачується з дівчатами дорогими подарунками, грошима, а ті, що незаймані – отримують джинси-банани. Такі джинси коштують близько триста карбованців, тоді як зарплата вчительки – менше сотні.

Джинси-банани – це фішка Мішеля, його фірмове клеймо.

На нашому крилі в гуртожитку про це всі знають, як і знають про інші звички Мішеля. Він же у всіх на виду, об’єкт загальної уваги.

Одного разу я втік з якоїсь пари, і приїхав в гуртожиток, коли в ньому майже нікого не було. Всі були на заняттях. Тільки в кімнаті Мішеля лунала музика. Африканський реп, дудки і бій барабанів розносився щонайменше як на три поверхи. Відчуття було неначе стіни двигтіли. Таке означало, що африканець гуляє на повну. Привіз дві секс-бомби і творить вакханалію, яку глушить голосною музикою.

Я проходжу повз дверей кімнати Мішеля і бачу гарненьку дуже симпатичну дівчинку років сімнадцяти. На дівчинці джинси-банани, що влипли в привабливі стегна. Вона плаче-скиглить і час від часу стукає у двері, де незамовкає убивча музика. При кожній паузі просить -примовляє.

- Мішель, відкрий, Мішель, відкрий. Пусти мене, Мішель, пусти мене. Мішель, я тебе люблю. Мішель, відкрий, Мішель, відкрий. Ти ж мені обіцяв, що будемо разом. Пусти, Мішель.

Відповіді ніякої.

Я взяв каструлю з вчорашнім геркулесом і пішов на кухню. Мішав ложкою свою пісну кашу і думав про дівчину під дверима.

Що заставляє таких як вона так легко і бездумно продаватися? Чому джинси стоять вище всього людського?

Живучи в гуртожитку з іноземцями, я поражався від того, скільки молодих і красивих дівчат готові були іти на подібну згоду. Як багато цих дівчат. Інколи вони траплялися з печаткою розпусти на обличчі – таких не було жаль. Але тих, юних, з яких можна було писати картини ангелів, дуже жалів, і ніяк не міг зрозуміти. Весь мій світогляд летів шкереберть.

Тим часом скиглення продовжувалось, і я вирішив вмішатися. Підійшов до дверей Мішеля і забарабанив у них спочатку кулаком, а потім ногою.

Музика замовкла.

- Це я, Мішель. Зроби що-небудь. Бо не можу слухати твою подружку під дверима. Скиглить і скиглить, їсти мені не дає. Розберись з нею. Вона каже, що тебе любить.

- Какой лубов? Какой лубов? Я єй джинс-банан даваль? Даваль. Ана браль? Какой лубов? Лубов нет.

 Різко знову включилася музика. Здається вона була ще голоснішою.

Я спробував заспокоїти незнайомку, але вона не хотіла ні говорити, ні бачити мене. Переживала свій розпач і я їй був не потрібен.

То ж пішов до своєї кімнати, напихнув у вуха вати та став їсти свій студентський обід. А потім чимдуж покинув гуртожиток, подальше від цієї людської трагедії чи комедії. Сам не знаю, як це назвати.

Тьєн – з соціалістичного В’єтнаму. Заздрощів не викликає. В’єтнамці ще бідніші, ніж ми. Він не торгує шмотками і до нього не ходять дівчата. По гуртожитку ходить в синіх спортивних штанях, куплених за 7 карбованців в промтоварному магазині, що знаходиться поряд зі студентським містечком.