Зникнення

Я прикрашала ялинку. В цьому році зробила її в золотавих кольорах. Як на мене, доволі гарно. Мама принесла сік. У каміні потріскував вогонь. Я б могла дивитися на це вічно. Але мама обірвала мої думки. 

  — Маш, а як ти відносишся до того, щоб ми відмітили Новий рік з кимось? 

  — Тобто?—  не зрозуміла я. —  Ти хочеш завести собаку? 

  Мама засміялася. Далі заспокоїлась та продовжила:

  — Ні, я... ну... 

  — Швидше. 

  — Твій вчитель географії, —  я підвелася, —  він доволі порядна людина...

  — Тільки не кажи, що у вас роман! 

  Мама стисла руки. Її обличчя зморщилося. Навіть вогонь у каміні затих.

  — Доволі порядна людина... Я знаю, що дорослішати без батька погано, тому... 

  Але я не дослухала. Устала і почалапала до своєї кімнати. Наступного дня зустріла Алекса. Він, як завжди, був одягнений у капелюх Санти та смугастий шарф. А також його окуляри. Хлопець нагадував Гаррі Поттера. 

  — Що на цей раз? — спитала я.

  Школярі з початкової школи з'юрмились навколо Алекса. У цю пору можна було почути дивні казки та легенди (які сам вигадував однокласник).  

  Натягнувши окуляри на носа, почав:

  — Чи дивитеся новини? — звернувся до школярів. — А чи чули про країну Щасливих діточок? Це місце, куди потрапляють неслухняні, котрі посварились з батьками, діти. Опівночі можна почути звуки потяга. Далі тиша... Чорний потяг з червоною стрічкою на боці. Він на вигляд старовинний. А далі голос, — прозвучав дзвінок на урок. Дітлахи повтікали до класів.

  — Я що це за брехня? 

  — Це не брехня. 

  Хлопець почухав підборіддя. Подивився навколо, і стишив голос: 

  — Все більше дітей зникає. Куди ж? А от я знаю куди! Вночі піду і перевірю. 

  Я глянула на нього, як на дурненького. Алекс зліз з вікна та пішов на уроки. Як би я тільки знала, що більше його не побачу. Як би могла зупинити... Хлопчик з круглими окулярами і смугастим шарфом... Той, що любить легенди, сам потрапив туди. 

***

  У вікні бачила птахів. Голуби щось їли в снігу. У каміні горів вогонь. Почались новорічні канікули. Від Алекса ні слова. Що ж з ним? Може, втік. Хотів доказати існування тої країни! Але ж... Ні, не міг так вчинити. Смуток, печаль переповнювали мене.

  Я допивала свою каву. В ковдрі було так тепло! Гарячий напій нагадував шкільні роки. Ті, коли ми з Алексом їли в їдальні, прикрашали ялинку у класі, клеїли сніжинки... А тепер що? Усе ж таки сказав дещо в той день. Останній свій день.

  — Машко, а давай, якщо я знайду ту країну, ти підеш зі мною в кіно? 

  — Ну давай. Хоч на край світу! Я впевнена, що це усе брехня. Країна дітей! А далі країна Старих дідусів і бабусь? 

  — І ще дещо,—  його очі виглядали сумними,—  якщо не повернусь, то потяг прибуває опівночі. Станція «Жовті води». 

  Я не зрозуміла цих слів. Чомусь. Може, піти до поліції? Так і зроблю. Зараз зберуся та піду. Одягнувши шапку кольору апельсинів, чорні штани і жовту куртку, пішла до відділку. Мій стиль називався: «Усе, що було, те й одягла», або ж: «Видно за три кілометри». Усі ці вислови придумав Алекс. Така в нас дружба. 

  У відділку стояла велика ялинка. Її прикрасили :апельсинами, бананами, і іншими фруктами. Щось типу "зимовий мікс". Поліцейський попивав каву. На столі стояло фото вродливої жінки (схоже, його дружини) та хлопчика (його сина). Вони веселилися, виглядали щасливими. Сам чоловік був одягнений в чорну сорочку та джинси. Його настрій не нагадував новорічного. 

  — Заяву?—  спитав поліцейський.

  — Я спитати.

  — Ну питай,—  холодно відповів чоловік. 

  — В мене друг зник. Алекс Грушко 16 років.

  Чоловік позіхнув.

  — Слухай, у мене тут стільки справ. Хоч би до Нового року розгрібати не прийшлося! 

  Я вийшла. У душі все палало. Як він може бути таким байдужим? Це ж діти.. 

  В око впав один чоловік. В нього був товстенький живіт, великі чоботи, шапка з фольги та довге пальто. Це викликало у мене усмішку. На вигляд йому років п'ятдесят. Невідомий потроху наближався до мене. Оцінивши поглядом (ніби тут я дивно одягнена), заговорив:

  — Я можу допомогти тобі, — почав він, — але і тобі треба дещо зробити.

  — Що саме? 

  — Мене звати Кирило Мефодієвич, — не чуючи мого питання, почав розповідь. —  Є така країна Щасливих дітей. І твій друг знав про неї. Це дивовижна країна! Туди можна попасти тільки на Новий рік. Він вже скоро, а тому ти матимеш змогу загадати бажання. О 0:00 годині, скажи: «Хочу в місця щасливих дітей!». Далі промовиш: «Мрію жити без батьків». Місце прибування потяга ти знаєш. Не бійся. Хай щастить! — чоловік зник. Його, наче, і не було. 

  Мене пройняв страх. Країна дітей? Це ж дивина якась... Але це єдина спроба знайти Алекса. Я обов'язково його знайду! 

***

  Настала ніч. Новий рік скоро почнеться. Сказала мамі, що почуваю себе погано. Тепер лише потрібно загадати бажання.

  — Хочу в місця щасливих дітей! — за вікном побачила блискавку. — Мрію жити без батьків! — тиша...

  Вилізла через вікно, і почимчикувала до станції. Треба встигнути. Почався сніг. Я замотала шарфом обличчя. Яка жахлива погода. Зараз усі святкують, веселяться, а я біжу до станції. Запала тиша. Сніг перестав сипати. Стало темно, і жахливо. На руці годинник зійшов з розуму. Стрілки крутилися в різні боки. Я скинула з себе його на землю. Телефон почав вібрирувати,  дзвонити, вмикатися і вимикатися. 

  Піднявши голову, помітила старовинний потяг з червоною стрічкою. Він наближався до мене...