Місцевий

Коли в автотрощі Андрій втратив дружину, затишна й світла домівка, яку вони створили разом з Олею, раптом перетворилась на холодний, сірий та надто вже просторий будинок. Безліч місця для знайомих речей, безліч місця для болісних спогадів. Андрій взяв на роботі неоплачувану відпустку і майже увесь час проводив за зачиненими дверима спальні, розглядаючи карту України, яку кілька років тому повісила на стіну Оля. Після кожної поїздки Андрій урочисто встромляв маленький прапорець в назву того міста, з якого вони прибули, і сім’я одразу ж починала планувати наступну мандрівку. Втрьох вони багато подорожували країною: їли морозиво на Хрещатику в Києві, пили каву в Львові, наввипередки бігли на вершину Говерли, плавали на човні по Тернопільському озеру. П’ятнадцятирічна Ліза лишилась в захваті від Вінницьких фонтанів, а Андрію з Олею сподобався театр в Рівному (і як вони потім один одному зізналися, найкращим в театрі виявилось те, що він знаходився за кілька метрів від їхнього готелю).

Якщо з налагодженого механізму вийняти одну з деталей, він неодмінно зупиниться. Так зупинилось життя в одному з будинків на околиці Києва. Ліза попри власний біль намагалась достукатись до батька, поговорити з ним, змусити продовжити жити, але двері до спальні завжди були зачинені. Навіть новина про переїзд стала для молодої дівчини несподіванкою. Одного дня у вхідні двері постукав чоловік. З розмови дорослих дівчина зрозуміла, що тепер він житиме в їхньому домі. Андрій забрав лише зубну щітку, бритву і гаманець, а Ліза ледь встигла прихопити сумку з зошитами, кілька книжок, улюбленого ведмедика, який супроводжував її в усіх мандрівках, і фотографію сім’ї. Дівчина вирішила не брати важку широку рамку, вона витягнула фото, з якого їй всміхались троє найщасливіших на світі людей, та поклала до кишені.

Перш ніж востаннє зачинити двері будинку, вона зазирнула до спальні й помітила над ліжком ту саму карту. Всі прапорці з неї зникли, зате майже посередині стирчав червоний дротик з набору для «Дарсту». Ліза перехилилась через поріг, аби прочитати назву міста. Так вона зрозуміла, що прямує до Бердичева.

Сподівання, що на новому місці батьку стане легше, не виправдались. Він почав годинами зникати десь в місті, а коли з’являвся, то одразу ж зачинявся в спальні, ні слова не промовляючи до власної дочки. Дівчині довелось шукати затишку деінде. Літо впевнено просувалось до завершення, й останні теплі дні Ліза проводила на вулиці. Блукала серед довжелезних двоповерхових будинків, сиділа в центральному парку, спостерігаючи за безтурботною малечею, чи заздрила парочкам, які всюди ходили, тримаючись за руки.

Від цього прірва між нею та батьком ставала ще ширшою. Ліза звертала мало уваги на зовнішній світ, потопаючи у безодні власних думок, але одного разу до її вух долинула розмова двох підлітків.

–… потрібно вигадати щось неймовірно круте, щоб переплюнути цього задаваку, – промовив один хлопчина.

– Нумо завтра виліземо на той дах, на якому… ну, ти зрозумів, – інший вказав рукою на один з дев’ятиповерхових будинків, який стояв трохи поодаль від інших, тому здавався найвищим. – «Сфоткаємось» на краю і скажемо, що бачили його привида. Ото всі нам заздритимуть!

– Привида?! Ти серйозно?!

– А чому б і ні?!

– Лише «малявки» вірять у привидів, – гогонув перший, – і ти разом з ними!

Другий в півсили копнув друга в плече.

– Не хочеш привидів, тоді просто «сфоткаємось» на краю, і все, – не відступав він. – Там же, певно, видно усеньке місто…

Хлопчаки звернули праворуч, і Ліза більше не чула їх слів. Історія про будинок з привидом була їй добре знайома. Вона жила з одним із таких. А бажання побачити нове для неї місто згори несподівано розпалило в її серці жагу до пригод, яка колись згасла разом з поглядом матері. Ліза раптом відчула її присутність. Десь там, вгорі, її мама дивилась на неї, і дівчині кортіло якомога швидше опинитись ближче до неї.

Дівчина витратила близько години, щоб знайти вихід на дах. Але врешті вона з цим впоралась. Той підліток мав рацію: звідси дійсно видно всеньке місто. Там, внизу, шмигали туди-сюди немов іграшкові авто, снували люди-мурахи. Десь далеко заходило сонце, розмальовуючи небо червоними барвами. Ліза стала на самісінький край. На мить вона повірила в те, що зможе злетіти ще вище. Що їй зовсім не потрібно лишатись тут, на землі, де до неї нікому немає діла, де її ніхто не знає і не помічає, навіть власний батько.

– Це нічого не змінить! – гримнув голос за спиною Лізи. Дівчина здригнулась від несподіванки, а потім помітила молодого хлопчину з кучерявим волоссям, карими очима й тонкими блідими губами, які б пасували ліпше старому діду, ніж підлітку. Хлопець стояв за кілька метрів від краю й спокійно тримав руки в кишенях, наче бачив перед собою не дівчину, яка була за крок від прірви, а розглядав тваринку в зоопарку.

– Чого тобі? – обурилась Ліза. Ще не вистачало, щоб якийсь невіглас порівнював її з тваринкою. – Це моє місце!

– Та невже?! – всміхнувся хлопець. – Здається, я прийшов сюди раніше за тебе. Це більше моє місце, ніж твоє. Хоча, дах широкий, не бачу причин за нього сперечатись.

Хлопчина вправно підправив пасмо кучерявого волосся, яке насунулось йому на очі, і так само вправно стрибнув на край, опинившись біля дівчини.