Розділ 1

Нас було четверо. Четверо різних, але пов’язаних однією ниткою — ниткою, яка вела у темряву.

Я — Язичник. Для світу я виглядав простим хлопцем: камера, відео, невеликий бізнес із друзями, дівчина, яку кохав так, що й сам не усвідомлював цього до кінця. Але всередині мене завжди жила тінь. Уночі я перетворювався на іншу людину — куратора приватних зустрічей для тих, хто мав владу. Сутенера, який знав ціну людським бажанням і вмів перетворювати їх на гроші. Моє життя було розділене навпіл: вдень я міг бути хлопцем із мріями, а вночі — людиною, що тримала в руках чужі таємниці й власні гріхи. Я навчився мовчати там, де інші кричали, і втрачати там, де інші здобували.

Шах. Його очі завжди світилися неспокоєм. Наркоман, брокер, сутенер — він балансував між грошима й залежністю, між холодним розрахунком і хаосом, який сам же створював. У ньому було щось від азартного гравця: він умів рахувати, але завжди ризикував більше, ніж дозволяли обставини. Його життя було низкою угод — із людьми й власними демонами. Він міг піднятися високо, але завжди стояв на краю прірви.

Дракула. Він був тим, кого називають «своїм хлопцем». З ним можна було випити, поговорити, посміятися. Він не мав великої ваги в нашій справі, але завжди був поруч, коли потрібно було підтримати чи просто розділити ніч. Легковажний, але вірний у дружбі, він не вмів приймати важкі рішення, проте його присутність створювала ілюзію стабільності. Він був тінню, яка йшла за нами, навіть коли ми самі не знали, куди прямуємо.

Єва. Її історія була найтемнішою. Продана у сексуальне рабство власним батьком у шістнадцять, вона навчилася мовчати, слухати й виживати. Її очі бачили більше, ніж дозволено, і саме тому клієнти довіряли їй свої найпотаємніші таємниці. Вона знала їхні слабкості й страхи, і цей біль перетворився на її зброю. Єва була не просто ескортницею — вона була ключем. Ключем до історії, яка змінила все.

Четверо різних людей, четверо різних світів. Але саме ми стали учасниками авантюри, яка почалася з кількох пожовклих листів і закінчилася кров’ю, зрадою й золотом, що ніколи не належало нам. Єва розповіла мені про Станіслава — свого постійного клієнта, який одного вечора відкрив їй таємницю про сховок у Карпатах. Але саме через нього я вийшов на іншу людину, ще дивнішу й загадковішу – Адама Клімкевича. Історичного персонажа, з яким зміг познайомитись за допомогою архівів та вищезгаданих листів.

Це була узагальнена інформація — не хотілося надто розписувати наші біографії, адже, на мій погляд, вони не надто цікаві. Або ж причина ховається значно глибше. Мені прикро визнавати, що я не зможу повернути минуле та людей, зв’язок із якими втрачено назавжди. Далі я трохи відійшов від сюжету, вибачте.

Зустріч із Євою відбувалася за класичним сценарієм: підрахунок зароблених коштів за останній тиждень, кількість клієнтів та витрати на базові потреби, щоб у Єви зберігався належний вигляд. Можливо, це звучить жорстоко й цинічно, але саме такою була реальність на той момент. Речі, що стосувалися побажань клієнтів, обговорювалися настільки буденно й звично, як розмова з коханою про те, що приготувати на сніданок.

Наприкінці зустрічі Єва зізналася, що її непокоїть розмова з постійним клієнтом Станіславом. Тема до біса банальна: золото в Карпатах і його бажання продати листи повстанців, які нібито те золото й заховали. Таких легенд у горах сотні, якщо не тисячі — золото Довбуша чого тільки варте. Перше, що спало мені на думку, — він просто шукає довірливих людей, які поведуться на легенду й куплять у нього ті листи. Краще б я тоді так і подумав та поставив крапку.

Але ні. Щось дзенькнуло в моїй голові, немов дзвін (звідки йому взятись у пустій голові — загадка). Одним словом, чи то ознаки алкогольного сп’яніння, чи якісь вищі сили, але я взяв у Єви адресу й наступного дня, перед поїздкою до Києва, вирішив завітати до цього пана в гості.

Далі — текст із мого записника 2024 року.

Червень  2024

«Майстерність пера відточувалася роками, і не мала межі досконалості та усвідомлення власної значущості. Страх показати оголену душу публіці змушував його впадати у паніку й не розуміти, що хтось інший може поділяти подібні погляди. Відсторонений від суспільства, замкнений у чотирьох стінах із зачиненими дверима, він почав боятися людей і був одержимий лише книгою.

Саме такого змісту повідомлення отримала Єва після моїх відвідин власника листів — Адама Клімкевича. Найдивніша людина, яку доводилося зустрічати: його цілеспрямованості й бажанню написати книгу можна тільки позаздрити. Підлога квартири була застелена списаними аркушами — розкиданими, закресленими, зім’ятими й порваними. Моє питання, звідки в нього листи засновника поселення Zakla, залишилося без відповіді: розмова точилася лише навколо книги, над якою він працював уже тридцять років.

Вдуматися тільки: я навіть не прожив стільки років, як ця людина займається писаниною, про яку майже ніхто не знає. Тим часом у нього зберігалася величезна кількість листів повстанців — першого й другого польських повстань. Як вони потрапили йому до рук — таємниця, у якій він не хотів зізнаватися. Втім, саме цьому пану я пообіцяв написати книгу про наші пригоди й особисто йому її прочитати.

З такими умовами я й вийшов із чотириповерхової помпезної будівлі в центрі Львова та направився до залізничного вокзалу. Недопита пляшка вина у потязі дорогою до Києва добряче дала взнаки. На майбутнє засвоєний хороший урок: не варто змішувати червоне напівсолодке із сидром.

У моїх руках були написані дрібним почерком листи, яким пішов уже не один десяток років. Вони були майже у вісім чи дев’ять разів старші за мене, а їхній вигляд залишався чудовим — це свідчило про надзвичайно дбайливе зберігання.

Прочитуючи написане, думки настільки перепліталися, що неможливо було обрати чиюсь сторону, але й зберігати нейтралітет було важко. Дивував міцний дух переможених, які, незважаючи на поразку у повстанні, все ж не покидали віри в незалежність Польщі.