Вогняне кільце

–Живчику, швидко ж ти виріс. От що гарне харчування та відпочинок робить зі звірами. Та й з людьми також. Ти мій гарненький. –варн, як виявилось, любить коли йому чешуть живота, тож я не відмовляв йому в такому задоволенні. Прекрасна тваринка, на собаку характером схожа, та й росте швидко — за три дні, Живчик вимахав від розміру невеликого кота до, вже серйозного, зросту мені по пояс.

Ці три дні я виділив собі для відновлення та відпочинку, все ж рука таки сильно мене обмежувала. Зранку я прокидався, робив енергійну зарядку, вмивався та влаштовував пробіжку, пробігаючи знайомі місця та розвідуючи нові. Так я намагався повернути собі нормальний рівень Витривалості і хоча й повільно але за цей час я таки зміг підняти характеристику на одиницю.

Харчувався я все тими ж ягодами та грушами, всю спійману рибу віддавав Живчику, який, після пробіжок, був не менш голодний, ніж я. Вчора мені прийшла ідея, як я можу розширити свій раціон білковою їжею, яка мені так потрібна для відновлення. Щойно, до речі, завершив останні приготування, кинувши до купи останню з найбільш смачних, принаймні з виду, риб, котру я вже випатрав. 

Взагалі ці гейзери це прямо таки манна небесна, бо тут є й риба і кипляча вода і навіть сіль! Я  таки дуже здивувався, коли виявилося, що вода в одній з калюж солона, а білий мінерал на її дні та стінках то звичайнісінька сіль. Тепер я цілком точно зможу приготувати собі варену рибу, зануривши в окріп свій імпровізований казанок наповнений рибою та солоною водою, що я і зробив.

З казанком цікаво вийшло, бо під час свого чергового забігу я наткнувся на купу розкришеної та порослої травою цегли, з під якої стирчав черевик. Коли я до нього доторкнувся він обернувся  на пил, але я не спинився і за півгодини, розривши купу, отримав свою заслужену нагороду. Труп солдата, точніше трухлявий скелет, з роздробленим черепом. 

Сказати з якої він був армії, на жаль, не можу, але по суті мені це не особливо і важливо, на відміну від простого, напівсферичного сталевого шолома, половинки бінокля з мутноватим склом та купки потемнілих пістолетних патронів. Так я готую собі їжу у шоломі давно померлого солдата, та чесно кажучи не відчував ніяких особливих емоцій щодо речей мерця, можливо тому, що особисто з ним я не знайомий.

Смачно повечерявши, соковитою свіжою рибою, я влігся на звичний лежак, притиснувшись до свого пухнастого друга я заснув міцним сном без сновидінь. Чесно, їх відсутність мене абсолютно влаштовувала, бо ж нікому не сподобається прокидатись вранці, в холодному поту, з відчуттям, ніби мозок оплутали мерзенні щупальця. Не знаю в чому причина такої пасивної поведінки демона, але сподіваюсь він не активізується, принаймні поки я не знайду когось, хто в цьому розбирається.

Зранку, провівши ранкові процедури я з невеликим жалем залишив свій тимчасовий прихисток і легким бігом рушив вниз течією. Всю місцевість довкола вже обстежено, рука більш-менш загоїлась, тіло й душа відпочили, тож треба продовжувати невпинний рух уперед. Довго я не зможу виживати на самоті, та й зима все ж рано чи пізно настане.

За день бігу я не зустрів абсолютно нічого цікавого, та й на другий теж не думав, що знайду хоч щось корисне, але ближче до вечору зупинився на межі лісу. Далі річка виходила з оточення дерев на горбисту рівнину, протікаючи через якісь чималі давні руїни. Місцина сама собою цікава, та ще й той факт, що з центру руїн підіймається кілька стовпів диму, вселяє надію на зустріч з людьми, чи хоча би джерелом вогню.

Врахувавши свій неприємний досвід спілкування з місцевими бандитами, вирішив не йти туди на ніч. Краще зачекати до ранку, тож поки треба влаштуватись в якомусь непримітному місці, щоб випадково не привернути їх увагу. Так я і зробив, та поки мав трохи часу до темноти, заліг у кущах, щоб поспостерігати за діями своїх майбутніх товаришів, чи суперників.

Через півгодини, з-за пагорба висипалась невелика купка темних крапок, та сунулася до міста. Використавши бінокль я зміг розгледіти в них чотирьох чоловіків, одягнених не набагато краще мене, але принаймні озброєних списами та зі здобиччю на плечах. У кожного за спиною були саморобні грубі мішки, а двоє тягнули, за допомогою купи зв’язаних гілок, тушу якогось звіра. Напевно це мисливці повертаються з полювання. 

Більше ні ввечері ні вночі не сталося зовсім нічого, тож вранці я рушив до табору. Коли я був на півдорозі, з руїн вийшло п’ятеро чоловіків — четверо мисливців та напевно місцевий ватажок. Хоча цим словом назвати його якось язик не повертався, бо ж чоловік, хоч і сивий як дід, але статура міцна, та й взагалі у погляді, у рухах, у позі відчувається сила та владність. Скоріше назву його лідером, ніж ватажком.

Агресії до мене люди не проявили, тож я спокійно підійшов до них, притримуючи на диво спокійного Живчика.

–Доброго дня тобі, хлопче. Якими вітрами тебе до нас занесло та з якою метою?

–Доброго, панове, я нещодавно опинився тут, всього півтора тижні тому, поки виживав наодинці, та от нарешті зустрів людей. – відповідь чоловіка влаштувала. 

Після того, як я розповів більш детально про свої пригоди, а приховувати мені було нічого, взаємна підозрілість трохи притихла, а хлопці навіть назвали свої імена. Я ні в чому не помилився, сивий Мирон і справді виявився місцевим лідером, а хлопці щойно повернулись з полювання. 

Ввійшовши до “фортеці”, як називали ці руїни їх жителі, я познайомився з рештою поселенців. Це виявився не тимчасовий табір, а цілком постійне житло десятка людей, котрі як змогли, використовуючи залишки будівель та купи темно-сірої кам’яної цегли відбудували собі житло та навіть кухню. З останньої, саморобним, як і все тут, димарем, підіймається стовп диму, та розноситься смачний запах їжі, жінки вже обробили тушу, не залишивши жодного зайвого шматка, а молодий хлопчина енергійно рубає дрова. 

Загалом життя кипить та не спиняється, кожен зайнятий своє важливою роботою, навіть найменші діти — хлопчик та дівчинка років десяти, щось носять, щось прибирають, допомагаючи дорослим. Я навіть не одразу звик до постійних розмов та метушні довкола, все ж майже два тижні на самоті в дикій природі впливають на сприйняття світу.