Новий початок

–...і потім ця стара дурепа почала лаятися з персоналом та кликати адміністратора. Андрій! Ти мене взагалі слухаєш?

–Так, звісно, тобі взагалі сьогодні весь день щастить. Прямо таки найвдаліший день року. То чим там закінчилось все? –я як міг підтримував розмову та посміхався. Чесно кажучи, в будь-який інший день мені було би навіть цікаво, але не сьогодні. Останніх два дні пройшли непомітно, наче я вже й не живий. Я за звичним графіком вставав з ліжка, снідав і все таке, потім ішов на роботу й на автоматі обслуговував клієнтів, жартував та допомагав як міг.

Здавалося б усе добре, але в голові в мене дзвеніла пустота. Я не будував ніяких планів, не бажав подивитися якесь відео на Ютубі, чи серіал. Не було і бажання слухати музику чи спілкуватись зі знайомими. Не було взагалі ніяких бажань та емоцій, окрім неясної тривоги та відчуття втраченого сенсу. Вечорами я просто ходив містом, бродив засніженим парком, пив каву, куплену посеред парку.

Я просто ходив, ішов вперед без цілі та не запам’ятовуючи маршрут, аж доки не опинявся знову вдома. Точніше, біля свого гуртожитку, в якому провів останні кілька років, та прикипів душею. Шкода, але хоч я і вважав це місце своїм домом, але реальність нагадала, що я тут просто тимчасово знімаю житло, коли я дізнався що гуртожиток продають. Прикра новина, але не вона вибила в мене землю з під ніг. Точніше не тільки вона.

Останній тиждень видався прямо таки апокаліптичним. Почалось все з того, що загинув мій батько. Ввечері в неділю мені зателефонував брат, що вже було чимось незвичайним, бо ж ми з ним практично не спілкувалися років п’ять. Піднявши слухавку я почув сухий беземоційний голос який розповів мені про невдале полювання і нещасний випадок. Він передав мені дату похорону та інші незначущі новини.

Не скажу що я прямо дуже добре спілкувався з батьком, але він все ж мій батько і ця новина мене справді засмутила...

–Ай! Щоб його! –я голосно вилаявся, кидаючи кришку на підлогу. Так задумався, що необережно взявся за гарячу каструлю.

–Андрій, ти чого? Зовсім вже незграбний, це навіть для тебе занадто! – Валя засміялася й кинула ганчірку на підлогу, щоб моя вечеря не розтеклася всією кухнею. Відкривши кран з холодною водою, сунув руку під струмінь та видихнув. Гарно обпікся, біль пронизав руку, та чомусь щосекунди підсилювався. Я почав кричати, біль піднявся вже до плеча і став нестерпним, в очах помутніло і я почав падати.

Спалах світла ударив по очам, свист повітря на гучний рик донеслись до мого слуху. Де я, чорт забирай? Чому мені взагалі так погано? Спробувавши ворухнутись, я завив від болю. Якого біса? Таке відчуття ніби пів тіла засунули у вогонь. Боляче до чортиків, аж в очах потемніло, та через кілька хвилин боротьби з болем я зміг розгледіти безліч дерев у сутінках. Я у лісі, прив’язаний до дерева. Нічого не розумію, та й головний біль не допомагає думати. Треба зібрати думки до купи. Що я пам’ятаю останнє? Здається вечерю готував...

Безмежно довгих десять хвилин я збирав думки до купи, намагаючись не втратити свідомість, але таки впорався. Це ж треба було таку дурню вчинити. На що я взагалі розраховував, лізучи до смертельно небезпечної печери, в якій не вціліла навіть спрацьована група? Хоча я таки витягнув камінь на поверхню, але ж якою ціною. Чесно кажучи я не думав що виживу, та й зараз, не виючи від болю лише тому, що фізично не міг це зробити, я був би таки не проти померти.

Принаймні з цим мені зовсім скоро допоможуть — праворуч, поміж дерев, застрягла добре знайома звірина.



Малий нічний жах. 15 рівень.



Цей хижак трохи більший, та й рівень у нього вище попереднього, але особливих відмінностей немає. Йому знадобиться певно ще хвилина чи дві, щоб остаточно виплутатись з пастки, у вигляді тонкої металевої сітки. Ще хвилина і мої муки завершаться, але як же повільно тягнеться час, через біль який займає весь розум. Та все ж боги змилостивились наді мною та звір з голосним злобним ричанням стрибнув у мою сторону. Удар, укус, темрява.



Ви загинули! У вас залишилося 5 із 8 відроджень. Ви будете відроджені на точці через 15 хвилин.



Я навіть болю не відчув, та навіть був вдячний за позбавлення від болю. Хто знає скільки б я ще протягнув, повільно помираючи від голоду, та поступово втрачаючи розум від болю. Хоч я і був зовсім не в гарному стані, але становище своє оцінити зміг і те, що я побачив мені зовсім не сподобалося.

Після мого сміливого, чи скоріше дурного, забігу вогняними тунелями, я не втримався і втратив свідомість. Очевидно, мої недавні знайомі знайшли моє тіло і навіть витягли з кар’єру, але от щодо подальших подій я маю лише дві версії, одна гірша іншої.

Перший варіант — неочікуваний напад. Можливо вони зіткнулись з якимись агресивними тваринами, чи з кимось схожим на Холода. В такому випадку вони ймовірно загинули, а мене бандюки обікрали і залишили помирати прив’язаним до дерева. Цілком вірогідна версія, доволі трагічна, але принаймні краще, ніж друга.

У другому варіанті, досить високий шанс, що ця групка людей і були такими бандюками. Вони могли втертися мені в довіру, зробити моїми руками всю брудну роботу, а потім обікрасти, та залишити помирати. Я звісно не хочу в це вірити, але відкидати такий варіант точно не варто, тим паче що я щойно зрозумів, що не зустрів залишків двох загиблих, хоча йшов їх маршрутом двічі. Хочеться вірити що я помиляюсь...

Шкода звісно, але я отримав життєвий урок наштовхнув мене на доволі цікаву ідею. Суть в тому, що навички які потребують якоїсь певної зброї, чи техніки корисні, але потребують наявності цих предметів. Ситуація може скластись так, що снайпер втратить гвинтівку, а мечник залишиться без меча. В такому випадку виживання буде залежати від особистих здібностей, я то висока сила, швидкість, навички ухилення від атак і тому подібного.



Ви відроджені! У вас залишилося 5 із 8 відроджень! Накладено тимчасовий ефект “Потойбічний холод”.



Цього разу я опинився не в лісі. Підійнявшись, я з задоволенням розім’яв плече, та порухав пальцями своєї цілісінької руки. Прекрасне відчуття, яке б я не відчув аби не був таким дурнем. До речі, тихо сміючись, я зрозумів, що виявляється таки майже передбачив свою смерть у вогні. Що ж, поки полум’я займе почесне перше місце в моєму топі найболючіших способів померти, який я зовсім не хочу розширювати.

Підійнявшись на верхівку пагорба, я вдихнув свіже ранкове повітря, розглядаючи чудовий схід сонця. Хотілось би, щоб Герцог зі своїми посіпаками згоріли в пеклі, але більше з ними я бачитись не планую, навіть якщо раптом стану достатньо сильним щоб помститися. Помста ніколи й нікого до добра не доводила, тож не бачу сенсу займатися такою дурнею. До того ж, єдиного кому я справді бажав помститися в минулому житті, доля покарала й без моєї участі.

Думки думками, але йшов я не спиняючись, перебираючись з одного пагорба на інший, розсуваючи високу, вкриту ранковою росою, траву та з сумом розглядаючи спалений плащ. Шкода, гарна була річ. Добре, що цього разу я не втратив нічого, окрім того що в мене і так вкрали. Доведеться починати все з початку, маючи лише ніж штани та плащ, а я вже встиг звикнути до своєї гвинтівки.

Йшов рівниною я цілий день, зупиняючись лише для перепочинку. Погода вирішила що досить балувати мене сонечком в осінню пору, та насунула сірих хмар, які поступово перетворилися на однотонне похмуре простирадло. Час від часу починав крапати дощ, але я вже запримітив собі місце для привалу. Пройшовши ще кілька пагорбів я впритул наблизився до кам’яних руїн.

Це місце, спочатку, навіть викликало в мене тривожні думки про те, що подібні примітні місця для ночівлі постійно доводять мене до несподіваних пригод. Неприємний звісно досвід, та зараз я не маю особливого вибору, бо бродити пагорбами, під холодним дощем та ще й увечері я не планую. Доведеться заглянути у кожну щілину і під кожен камінь, щоб бути впевненим хоча б у тому, що небезпеки слід очікувати лише ззовні.

Раніше, напевно, тут був невеликий форпост, на що натякають залишки потужної кам’яної стіни довкола, яка зараз, на жаль, вона навряд зможе хоч когось стримати, через безліч широченних провалів. Внутрішні будівлі не вціліли зовсім, перетворившись на купи сірого вкритого мохом каміння. Лише та їх частина яка була зовсім поруч зі стіною більш менш зберегла форму. Під одним з таких хитких кам’яних навісів я і влаштувався, усівшись на землю.

Навіть сухої трави немає, яку можна було би накидати на спальне місце, краще не вигадаєш. Напевно варто почати нервувати через це, але мої думки були зайняті чимось набагато цікавішим. Розглядаючи дуже підозрілий камінець, який мені пощастило знайти серед руїн я зважував ризики.



Запечатане вмістилище сили
Магічний предмет.
Заряд: 2/800

Рівень навички Містицизм занадто низький для визначення властивостей, зверніться до кваліфікованого фахівця. Будьте уважні, використання магічних предметів з невідомими властивостями може завдати вам непоправної шкоди!



До біса підозрілий предмет, та ще й система натякає на його потенційну небезпеку. Я б навіть до рук його не взяв, аби не примітка про те, що ця річ запечатана, а отже не повинна проявляти своїх властивостей. Напевно. Врешті-решт, я не те щоб щось тямлю у питанні магії, тож можливо я не правий і вже накликав на себе якесь прокляття, або, наприклад, по мою душу вже вислали якусь тварюку. Бррр, аж мороз по спині, хоча то напевне тому що мені загалом доволі холодно.

Виглядало це “вмістилище сили” як невелика, шестигранна призма з темно синього скла, що відблискувала, наче в її гранях відбивалося вогнище. Цей камінець був обклеєний старими паперовими смугами з товстими чорнильними узорами. Хоча зараз вони ледь трималися, раніше він точно був замотаний повністю.

Рішення яке мені доведеться прийняти, доволі просте — розпакувати чи ні. Закинути камінець в кишеню до кращих часів не вдасться, бо він точно сам розпакується, а просто залишити потенційно цінну річ не хотілось би. Врешті-решт, це ж не “темниця пекельного демона” чи “скринька смертельних хвороб” якась, а “вмістилище сили”, тож можливо я зможу привласнити цю силу. Було б просто чудово, тож кого я обманюю, звісно ж я його розпакую.