Черговий приїжджий

Дивне це місто. Якщо на в’їзді до нього і була стела з назвою, як це зазвичай є, то він якимось чином його не помітив. Просто заїхав в нього, в місто, і все. Зустріло його хіба що декілька рекламних банерів місцевого АТБ,  якогось магазина будматеріалів і наче як ТРЦ. І все. А, ще й дорога стала кращою, більш заасфальтованою, якщо так можно сказати, зменшилась кількість ям та вибоїн, з’явились бордюри і алеї. Усе загалом як при в’їздах в більш-менш великі міста. З цим все було ок. З чим не було, то це із загальною атмосферою запустіння, в яке в’їжджаєш наче в невидиме силове поле. Це важко передати словами, та наче існував бар’єр, який не бачило око, але відчувало усе тіло, такий собі кордон поміж чимось нормальним і оцим відчуттям пустки, що звалюєтся на голову як раптовий дощ або як дуже несподівана пташина какашина. Просто різко з’явилось - і все тут.

Це відчуття дійсно важко передати словами. Так, слово “запустіння” йому підходить, але дуже умовно, так як навколо не було ніяких наочних слідів запустіння. Навпаки, після нарешті! нормальної дороги без ям і бордюр з алейками, пішли квітники і з’явився навіть пам’ятник - стела зі старим радянським літаком, наче як часів Другої світової, який рвався в небо, хоча, звісно, ніколи йому туди не долетіти. І все це було чистим, охайним, навіть занадто. Неприродньо охайним, якось так. А он на віддалі, приблизно кілометр-півтора, стали з-за обрію визирати-виринати якісь багатоповерхівки - мабуть початок такого собі передмістя, яке потім плавно вливається в основну забудову і стає повноцінним містом. Ну, тобто все наче ок. Але водночас і ні. 

Він все намагався сформолювати, яким чином краще передати наповнення цього наче простого слова “запустіння”, поки не зрозумів, принаймні - для початку. Так ось, для початку - тут зовсім не було машин. Що дуже і дуже дивно. Навіть в глупу ніч в будь-якому місті можно побачити який-неякий, але трафік. Так, звісно, існує комендантська година через кляту русню, але все-таки - навіть якщо її і дотримують цивільні водії, що далеко не всюди відбувається, завжди ж є військовий транспорт - тягачі, буси, просто потужні джипи кольору хакі, ну і так далі, які їхали в сторону фронту або подалі від нього. Ну так от - тут навіть цього не було, не кажучи вже про звичайні машини. І це при тому, що зараз аж ніяк не комендантська година, а лише сьома вечора. І ще світло, так як середина літа, і день лише відносно недавно проминув позначку самого довгого світлового дня за весь рік і тільки-тільки почав скорочуватись. Але ж жодної машини. Дивно!

Але не лише це викликало оце незатишне відчуття запустіння, та на більше розуміння він зараз був неспроможний. Тому вирішив більш уважно озиратись навколо, коли під’їде до тих багатоповерхівок, до яких тепер було приблизно кількасот метрів. Але що насторожувало - вже звідсіля було видно, що там нікого немає. Абсолютно пусті вулиці. “Наче в якомусь зомбі-фільмі, типу “28 днів потому” чи як там. Там ж головний герой також певний час ходив, якщо не помиляюсь, по абсолютно пустим вулицям міста. Потім вже началась двіжуха, але яка саме - не пам’ятаю”. Але ж немає ніякого зомбі-апокаліпсису. Ні, ну в певній мірі оту навалу русні можно назвати навалою зомбі, бо там всі зомбовані, але ж це просто метафора, не більше. І місто це досить далеко від лінії фронту. Дивина та й годі. А відчуття запустіння все наростало і наростало. 

Коли він нарешті порівнявся з першими багатоповерхівками, то скинув швидкість до 20-30 км на годину і почав пильно видивлятись бодай одну живу душу. Але ні - нікого і нічого. Ні людини, ні якоїсь вуличної тваринки, по типу бродячих собак чи котів. Навіть птахів не було ні видно, ні чутно. Зазвичай біля жилих квартирників, а ці багатоповерхівки були саме ними, завжди ошиваються стаї горобців чи голубів в пошуках поживи, це не кажучи вже про котів, яких власники випустили на вулицю погуляти чи ще якоїсь такої живності. Але ні. Нікого і нічого. І вулиці такі чисті-чисті, лавочки біля під’їзду здаються свіжопофарбованими, а будинки виглядають як вчора збудовані. Наче це все якісь декорації, якесь “Потьомкінське” місто, де все несправжнє і збудоване чисто для понтів. Але ж перед ким тут можно понтуватись? І задля чого?

Він зупинився на світлофорі, що світив червоним. Людей не було, як і автівок, хоча він стояв на досить таки великому перехресті, і тут мусить бути же хоч хтось. Але ні - тихо, пусто, і дуже чисто. Відчуття запустіння сягнуло майже що не максимального рівня з моменту в’їзду в місто, але все одно - його не можно було пояснити лише абсолютно пустими вулицями, хоча і вони би повністю згодились для пояснення. Було в повітрі щось таке, щось незрозуміле, невловиме, нехватке, таке, що плавало навколо, ледве-ледве торкаючись мізків, даючи знати про свою присутність, але не підходячи достатньо близько, не обрисовуючись досить чітко, аби ти міг відчути його, але не зрозуміти, що ж це таке. Він вперше відчув тривогу, гостру тривогу, яка колола все тіло, починалась в п’ятах та підіймалась вище і вище, зупинившись поки на верхній частині спини і груднини, але погрожуючи піднятись і вище - до шиї, до челюсті, до щок, до голови загалом. До мізків. 

І хоча нікого не було, він таки зупинився на червоний, бо, по-перше - все-таки це правило таке, і його треба дотримуватись, як-ніяк, хай тут нікого і немає, по-друге - йому хотілось озирнутись навколо, дуже пильно озирнутись навколо, коли не треба приділяти увагу керму і дорозі, і видивитись хоч якісь підказки, хоч щось, що може прояснити, що, бляха, відбувається! Але ні - нічого не прояснилось, нічого не стало ясніше. Він почав нервово тарабанити пальцями по керму. Не помітив, що світло на світлофорі стало зеленим - та й яка кому різниця, тут же тільки він. Раптом стало різко не вистачати повітря, так різко, що він було хотів вийти з машини, аби дати раду цьому несподіваному нападу задухи. Але він цього не зробив, щось всередині  сказало йому цього не робити. Він взагалі-то не вірив в усі ці басні про внутрішній голос і те, що треба до нього дослухатись, бо вірив в логіку і раціональне мислення, де немає місця цим всім забобонам про внутрішній голос, шосте чуття, інтуіцію і так далі. Але зараз він чомусь вирішив дослухатись. Згадалась фраза, про яку він час від часу думав після початку повномасштабної - “На війні немає безбожників”. Сам він з війною, насправді, зіштовхувався постільки-поскільки - в його рідному місті ніколи не було ніяких обстрілів, навіть “шлюхеди” проминали його стороною, не кажучи вже про рашистські ракети. Але він таки пов’язував часте вспливання цієї розхожої фрази в своїй голові саме з повномасштабкою. Все-таки, новини він дивиться, принаймні - регулярно читає телеграм-канали. На якомусь, напевно, і побачив цю фразу і тому вона засіла в голові, якось так. Але чому вона згадалась йому саме тут і саме зараз? Дивно.