Епілог

Вуличні бої у Дармсуді тривали ще близько доби. Демонів вдалося знищити далеко не відразу. Виловлювати їх довелося поодинці, а билися вони завзято й відчайдушно. Втрати серед людей були величезними, руйнування в місті — ще більшими.

До ночі стало зрозуміло, що слідом за демонами доведеться приборкувати містян. Одні не бажали складати зброю перед північанами, інші не зрозуміли, що відбувається, і продовжували огризатися, як загнані в кут звірі. Чорний Вовк наказав своїм командирам стримувати безлад в місті на власний розсуд, поки справи тримали його в палаці поруч із хлопчиком-імператором. Пообіді до міського гарнізону  доставили наказ, підписаний Арселією. Комендант наказав опустити прапори на знак жалоби, а слідом над містом пролунав наполегливий передзвін — сигнал до остаточної й повної капітуляції. Битва за Дармсуд закінчилася.

Ввечері в місто прибув Бадр Зойра. Він дотримав даного слова, забезпечивши Йорунн і Ульфу якщо не підтримку, то хоча б нейтралітет імперських військ. Попереду були довгі переговори, але надія на закінчення безглуздого кровопролиття знову зажевріла в людських серцях.

Усе ці події Малкон, звісно, пропустив. З моменту, як Мейрам повернули до палацу, він так і не відійшов від її ліжка. Доволі скоро до них навідався Шейба бен Хайрі. За його спиною височіли гвардійці з охорони Ульфа: чи то почесний караул, чи то вартові. Втім, старому це, схоже, не надто заважало. Він уважно оглянув постраждалу, спробував привести її до тями. Зітхнув, коли зрозумів, що не зможе. Потім перевірив, чи залишилися в Мейрам хоч якісь рефлекси, довго вислуховував ритм серця й врешті решт просто розвів руками.

— Вона жива, дихання досить глибоке, серце б'ється слабо, але рівно, вона відчуває холод та тепло. Те, що з нею сталося, не дуже схоже на хворобу або поранення, швидше на якесь магічне виснаження або дуже глибокий сон. Треба, щоб її оглянув хтось із жерців.

Однак служителів стихій у місті не знайшлося, і Малкону залишалося тільки терпляче чекати. Усе, що він міг зробити — це просто бути поруч, тримати безвольну руку, тихо розповідати про себе і про все, що відбувалося ці роки. На заході сонця в покої Мейрам заглянув Ульф Ньорд. Він не став розпитувати колишнього підлеглого ні про що, тим паче — втішати, просто побув трохи поруч, міцно стиснув плече Малкона і промовив:

— Вона сильніша, ніж здається. Вір у неї.

Малкон так і заснув на її ложі поверх шовкового покривала. А прокинувся від того, що відчув легкий дотик.

— Якщо ти — сон, то я не хочу прокидатися, — прошепотіла Мейрам, посміхаючись крізь сльози.

Він не відповів, одразу забувши все, що збирався сказати. А вона продовжила, поспішаючи, як ніколи раніше:

— Малконе, не знаю, чи отримав ти моє послання, та маю сказати…

— Все добре, я знаю.

— Твій… наш син, Саад, що з ним? О боги, я мала знайти спосіб поговорити з тобою раніше. Я так винна перед вами обома!

Малкон міцно стиснув її руку, відчуваючи незвичайну легкість у всьому тілі. Вони пережили найтемнішу пору свого життя, а попереду — тільки свобода та щастя. 

— Мушарафф бен Рушді віддав мені листа. Не бійся, наш син у безпеці, живий та здоровий. Мої люди випередили посланців Йонни та сховали й Саада, і його нову сім'ю неподалік Дармсуду. Тобі нема за що себе картати. І ти зробила більше, ніж будь-хто міг би зробити на твоєму місці. 

— То ти бачив його? Нашого сина? — Малкон кивнув. — Який він? Мені показали його лише один раз і… я навіть не знаю, чи впізнаю його тепер.

— В нього твої блакитні очі й усмішка, моє темне волосся, ніс та брови, не переплутати. — Мейрам слухала, затамувавши подих, аби не пропустити жодного слова. — Він вже ходить, голосно сміється й дуже допитливий. А ще він страшенно непосидючий й постійно намагаєтеся щось утнути. Гадаю, це в нього теж від тебе, — підморгнув він.

— Малконе… — вона запустила руку в його волосся, зовсім як тоді, два роки тому. — Забери нас обох, забери звідси. Плювати на титули, спадок й обовʼязки, ми вирушимо куди завгодно, аби тільки з тобою.

— Обов'язково, щойно ти одужаєш, — він милувався нею, несила відвести погляду. А потім підніс її руку до губ і залишив на її долоні гарячий, чуттєвий поцілунок. — Головне, що тепер ніщо й ніхто не стане нам на заваді.

Увечері до міста повернувся верховний жрець. Мейрам розповіла йому про все, що сталося перед храмом, без жодних відмовок: про сутичку з демоном, вбивство Сабіра, кристал, спекотне полум'я, що вирвалося з розбитого каменю. Іліяс слухав дуже уважно, а потім довго вивчав її, обмацував напівпрозорими нитками стихій, торкався якихось точок на її тілі, супився й бубонів якісь закляття на старовинних діалектах.

— Ніколи не бачив подібного раніше, — він у задумі смикнув себе за коротеньку борідку. — І навіть не знав, що таке можливо, але... Ви більше не володієте магією. Схоже, що не збереглося жодного силового каналу чи внутрішнього джерела стихії. Вони випалені дочиста! Той, хто зробив це з вами, розрахував усе з ювелірною точністю. Трохи менше — і магія б відновилася, проклавши нові шляхи. Трохи більше — і разом зі стихіями ви б втратили життєві сили. Не знаю, вийшло це випадково чи таким був задум. Довготривалі плетіння з часом можуть підлаштовуватися під носія. Можливо, якби ви розбили кристал раніше, полум'я б вбило вас. Навіть не знаю, вітати вас чи співчувати. Втрата дару такого рівня — величезна біда.