Глава 49.3

***

Скільки часу минуло, перш ніж до руїн храму наблизився хоч хтось живий, Йорунн не знала. Їй було плювати, чи з’являться за її спиною друзі чи вороги, люди чи демони. Земля навколо була усипана уламками й битим каменем, по кам'яних плитах на всі боки зміїлися тріщини, колись величний храм лежав у руїнах. Від портальної арки залишилися два невисокі уламки, що нагадували чи то зламані роги, чи то криві ікла, а у повітрі досі мерехтіли й кружляли залишки стихійних плетінь та сірий попіл. Йорунн нерухомо застигла в самому центрі цього хаосу і навіть не обернулася на звук кроків. Її погляд застиг, спрямований у порожнечу думок. Ульфу Ньорду, що разом зі своїми загонами нарешті дістався площі, довелося опуститися перед Йорунн на коліна й злегка струснути її, аби викликати хоч якусь зворотну реакцію.

Дівчина кліпнула, насилу сфокусувалася на обличчі друга й одразу відвела погляд. Горе, всеосяжне й абсолютне, поглинуло її з головою.

— Він пішов, Ульф, — хрипко витиснула вона з себе. — Я не змогла його  врятувати, не змогла змінити того, що було визначено. Мені не вистачило сил, і тепер уже нічого не виправити.

— Пішов? Що це значить, куди пішов?

Він квапливо озирнувся в пошуках тіла, та не знайшов нічого. Вона стиснула обкусані губи й кивком вказала на залишки порталу.

— Він зробив те, що міг зробити тільки він, але залишився на тому боці: поранений, виснажений, один серед ворогів у світі, що поглинає будь-яку матерію, магію та форму. Його більше немає, Ульфе. Мого коханого, твого кращого друга, нашого герцога й людини, що врятувала цей клятий світ, більше немає. Ми залишилися самі.

Ульф сіпнувся й обернувся до кам’яних ікл, несила вимовити ні слова. Йорунн прикрила очі, з-під повік її скотилася сльозинка. Степовичка безсило схилила голову до руки друга і, вхопившись за неї, як потопельник за рятівну мотузку, дала волю відчаю. Вони так і залишилися посеред площі: щасливці, що врятували світ, невдахи, що втратили найдорожче для себе.

Та вже за пару хвилин площу знов наповнили людські голоси. З прилеглих вулиць одне за одним підтягувалися воїни Недоре, вітер доніс звуки віддаленого співу сурм й тривожного бою самотнього дзвону. Чорний Вовк судомно зітхнув, відганяючи тугу, та відвернувся в протилежний від порталу бік. Погляд його ковзнув по тілу Сабіра — і разом потемнів. М'яко, але наполегливо воїн відсторонив від себе Йорунн:

— Вибач, але справу ще не закінчено.

Вона шмигнула носом й рукавом обтерла обличчя.

— Командире, верхню частину міста взято під повний контроль, — Малкон, що очолював найбільший загін, дістався до них першим. — Торгові квартали поки зачищають. Які будуть подальші накази? Якщо ви поране…

Він завмер на півслові. Йорунн простежила за його поглядом й відвернулася, аби не бачити, як гвардієць на негнучких ногах наближається до Мейрам, падає на коліна, притискає до себе тіло коханої й ледь не виє від горя… А тому не побачила, як по обличчю Малкона прокотилася хвиля подиву, як квапливо він стягнув рукавиці, як старанно намагався відшукати биття пульсу на зап'ясті жінки, а потім приклав вухо до її грудей в надії почути удари серця.

— Лікаря сюди, — крикнув Малкон своїм людям. — Знайдіть хоча б когось, благаю! Вона іще жива, можливо, її можна врятувати!

І стільки божевільної надії продзвеніло в його голосі, що навіть Йорунн відчула, як крізь її власний біль пробився промінчик світла. Навколо здійнялася метушня, хтось приніс ноші, й Малкон власноруч переклав поранену на них. Ульф важко підвівся на ноги й кивнув підлеглому:

— Йди разом з нею, на сьогодні та завтра ти вільний. Тільки залиши старшого замість себе.

В Малкона не знайшлося слів вдячності, тож він просто закусив тремтячі губи, вклонився з усією можливою шаною й поквапився геть. Ульф невизначено хитнув головою й подав руку Йорунн:

— Якщо ми дійсно залишилися самі, доведеться розгрібати усе це лайно власноруч. Хтось має прийняти командування над армією, Дармсудом та імперією. 

— Ти. Я не зможу, за всього бажання, бо бажання в мене тільки спалити це кляте місто до самих коренів. До речі, що взагалі відбувається?

— Переважна більшість демонів вбита, ми контролюємо кілька кварталів, ворота, палацову і храмову площі. Міська варта або за нас, або проти демонів, не розбереш. Втім, поки цього вистачить. Маємо багато втрат, у нижніх кварталах хаос: там повсталі зчепилися з імперцями ще до вторгнення потвор, на пристанях вирують пожежі. Та все це вторинно, бо майбутнє імперії вирішиться не на вулицях.

— Хочеш встигнути до палацу?

— Так. 

— Але нащо? Сабіра теж уже немає... 

— Тим паче треба поспішати. Десь у цьому божевільному хаосі залишився його син і спадкоємець. За відсутності Хальварда він єдиний, хто має хоча б формальні повноваження наказати скласти зброю та зупинити непотрібне кровопролиття. Я маю спробувати знайти його.

— Розумію, — вона насупилася, усіма силами намагаючись змусити себе думати раціонально. — Допоможи мені.

Йорунн вхопилася за його руку й спробувала підвестися, але ноги підкосилися, і дівчина незграбно опустилася назад.

— Ти поранена? — в голосі Чорного Вовка задзвеніла тривога. — Тобто я бачу, що ти трохи забила голову, але кров наче вже зупинилася, гадав, твоя здатність до самозцілення…