Глава 48. Битва перед храмом

— Пропустіть!

— Заборонено, наказ ясновельможного.

— А я наказую вам відійти!

— Заборонено.

— Ви що, не впізнали мене? — Арселія гнівно підняла голову. — Я хочу бачити чоловіка!

— Заборонено, — вартовий дивився на ясновельможну пані винувато й спантеличено. — Я не можу порушити наказ.

Арселія насупилася, відступила на крок, у її голосі задзвеніла сталь:

— Відійдіть негайно. Інакше вас вишпурнуть з цього палацу ще до того, як сяде сонце.

Вартовий зблід, але не зрушив із місця. 

— Не маю права. Ясновельможно пані, зрозумійте...

Двері за його спиною відчинилися самі по собі, з глибини кімнати пролунав наказовий окрик:

— Пропусти.

Вартовий миттєво відійшов убік, Арселія ковзнула до покоїв імператора. У кімнаті все було перевернуто догори дриґом, папери безладно валялися по килимах і підлозі. 

— Місто у вогні, почався бунт, — Арселія тремтіла. — За стінами — чужа армія. Кажуть, варта ось-ось відкриє ворота. Я боюся. Що відбувається?

— Це все вже не важливо, нехай відкривають. Гадаю, це навіть на краще.

Сабір розвернувся до неї, і Арселія відсахнулася. Їй здалося, що молодий і повний сил чоловік разом постарів на два десятки років. Обличчя його стало блідим до синяви, лоб прорізали глибокі зморшки, під очима залягли тіні, волосся обвисло брудними тьмяними пасмами. Сабір змарнів і немов вицвів. Тільки погляд залишився колишнім: твердим і гострим.

— Я радий, що побачив тебе ще раз. 

— Що з тобою трапилося? — вона хотіла провести долонею по його щоці, але він перехопив її руку, не дозволивши доторкнутися шкіри, що навіть на вигляд нагадувала сірий цупкий папір.

— Злегка втомився. Довелося витратити чимало сил, але результат того вартий: демон ненадовго втратив владу наді мною. У нас обмаль часу, тому вислухай усе і запам'ятай від першого до останнього слова, — Сабір говорив квапливо і різко. — Я постараюся виправити те, що накоїв. Просто зараз, бо іншого шансу не буде. Мені треба негайно потрапити до храму Всіх стихій, там я буду сильнішим, ніж десь іще. І або повернуся переможцем, або загину.

Арселія затремтіла.

Він брехав. Брехав, дивлячись їй у вічі! Він не повернеться, принаймні не сподівається повернутися. 

Напевно, думки її відбилися на обличчі надто чітко — і імператор раптово насупився, а потім різко притягнув її до себе.

— Відклич солдатів, — тихо попросила вона, — розпочни переговори з герцогом, впевнена, лорд Хальвард вислухає тебе.

Але імператор розсміявся тихим, повним відчаю сміхом, крізь який поступово проступали нотки якогось безнадійного смирення. Сабір на мить закрив обличчя руками, плечі його здригалися, зараз він нічим не нагадував того могутнього володаря, яким знала його Арселія.

— Пізно... Занадто пізно. У мене й у вас усіх тільки один шанс вижити: якщо цю сутичку з демоном виграю я.

Арселія стояла нерухомо, намагаючись підібрати хоч якісь слова, але у голові наче навмисно стало порожньо. Сабір відкинув волосся з її обличчя, стер зі щік солоні доріжки, що встигли появитися наче самі собою. Потім притягнув її до себе, прошепотів на саме вухо:

— Якщо я не повернуся, якщо загину в храмі, ти відчуєш. Боюся, що вас з Аділем ніхто не захистить. Вас уб'ють. Повільно й болісно, якщо натовп прорветься сюди. Безжально і швидко, якщо прийдуть війська. І навіть якщо герцог захопить палац особисто, йому не буде сенсу залишати в живих ні тебе, ні нашого сина. Мені шкода, вибач, Арселіє. Не хочу, щоб ви з Аділем пізнали весь той жах, який неминуче станеться після моєї загибелі. Пообіцяй, що не дозволиш знущатися з себе. Присягнися, що не віддаси на поталу нашого сина. Швидка смерть від отрути або кинджала милосердніша за довгі муки та ганьбу.

— Не кажи такого.

Арселія спробувала вирватися з його міцних обіймів й зазирнути йому в очі. Вона гадала, що безумство знову позбавляє імператора волі, але очі його дивилися прямо й впевнено. Та стільки болю і відчаю було в цьому погляді, що раптом вона усвідомила, що це зовсім не жарти та не порожні страхи. Усе справді може скінчитися так, як він каже. 

Холод прокотився її тілом.

— Ми можемо спробувати втекти.

— Якби це було можливо, я б відправив вас із міста раніше. Але Аділя знайдуть: магію такого рівня, як у нього, не вийде приховувати довго. А ти... Ти носиш корону, цей клятий вінець. Обіцяю, що битимуся до самого кінця хоча б заради вас двох, але шансів на успіх небагато. Присягнися, що зробиш, як я прошу, якщо мене не стане.

— Я не зможу...

— Присягайся! — закричав він так голосно, що відлуння прокотилося під стелею. — Невже ти бажаєш бачити, як мучитиметься під тортурами твій син? Хочеш стати здобиччю в руках озвірілих загарбників чи їхньою маріонеткою на довгі роки?

Арселія зблідла:

— Я зроблю так, як ти сказав. Присягаюся.

***

Храм Всіх стихій зустрів імператора величною тишею. Кроки Сабіра розкотилися під високими склепіннями, і гучне відлуння злякано металося від стіни до стіни. З вулиці слабко долинав спів самотнього дзвону: знак тривоги, що сповіщав про відкриття брами міста. Однак ясновельможний не звернув на це уваги.