Глава 46.1

***

Дармсуд дізнався про розгром на ранок після битви. 

До цього моменту ні представники знаті, ні торговці, ні тим більше простий люд не сприймали загрозу з півночі з відповідною пошаною. Битви, загибель і руйнування були десь там, далеко, за горами. Їх немов би й не існувало. Справами війни опікувався ясновельможний імператор, солдати й армії були не більше ніж кольоровими фігурками на настільних картах або ринковими плітками.

Але коли до міста почали стікатися пошарпані, змучені довгим боєм воїни, стало не до порожніх пересудів. Війна, про яку чули вже давно, наблизила свій потворний лик до самої брами, дихнула за стіни могильним холодом та колесами простукала по камінню бруківки. Крізь міську браму везли поранених. Їх було так багато, що дорогу буквально забили підводи с закривавленими людьми. В когось не вистачало рук чи ніг, в інших — очей чи вуха. На їхньому фоні ті, хто просто був обмотаний бинтами, але якось шкандибав сам, здавалися майже здоровими. 

У місті почалася паніка. 

Вже пообіді варта була змушена розчинити не тільки обидві стулки центральних воріт, але й усі службові та другорядні хвіртки. З Дармсуда тікали всі, хто ще міг знайти притулок на півдні чи заході країни, а до кільця стін стікалися безталанні, у кого не було іншого захисту: жителі довколишніх сіл і маленьких містечок або селяни, чиїми землями йшла армія під синіми прапорами. Тепер війська розташовувалися трохи північніше Дармсуда. Гонець міг покрити цю відстань менш ніж за день, пішим колонам знадобилося б близько двох повноцінних переходів. У тому, що герцог Недоре продовжить свій наступ, не сумнівався ніхто. 

Бадр Зойра так і не повернувся. Поранені в один голос повторювали, що їхній командир був живий, але затримався, щоб прикривати відхід. Що сталося з ним потім, не знав ніхто. Незабаром з'ясувалося, що і верховного жерця Іліяса в столиці немає. Він наче розтанув, безслідно зник напередодні Битви коло трьох доріг, а разом із ним таємничим чином зникли з чотири десятки молодших служителів. Коли за наказом імператора обшукали підвали під храмом, з'ясувалося, що жодного кристала з накопиченою за довгі роки магією там немає.

Натомість мала рада отримала документ, підписаний рукою Іліяса. У ньому верховний жрець у дуже вишуканих і шанобливих висловах відмовлявся підтримувати війська імперії, однак заявляв про свою беззастережну відданість Золотим землям та інтересам держави.

Для імператора ці новини стали вироком. Якби Бадр Зойра скористався силою магів, то, найімовірніше, результат бою став би іншим: на території імперії Стихії набували особливої потужності, підживлюючись від самої землі. Звісно, втрати з обох боків були б колосальними, але зате й атакувати Дармсуд було б нікому.

Після цієї доповіді ясновельможний покинув раду і замкнувся у своєму кабінеті до самого вечора. Він не приймав нікого: ні стривожених гінців, ні секретарів, ні навіть дружину. Сабір відчайдушно шукав вихід із ситуації — і не знаходив. Виявлена одного разу нерішучість, а може навіть прихована жалість, обернулася проти нього. Тепер за всього бажання імператор не зміг би виконати дану присягу. 

Затяжна невизначеність подальших дій й самоусунення імператора від справ стали останньою краплею для знаті. На ранок з міста виїхали найповажніші сім’ї разом зі слугами й наближеними рабами.  Ця втеча стала сигналом дрібним аристократам та торговцям, уже надвечір наступного дня вулиці виявилися загачені важкими возами, розкішно прикрашеними ношами, а часом і просто верховими. На дорогах почалася тиснява, що перетворилася на справжнє стовпотворіння. Тієї ночі варта так і не закрила ворота, побоюючись, що хвиля незадоволених у гніві знесе окуті залізом, важкі стулки. Ті, кому тікати було нікуди, з жахом чекали початку облоги. 

Наступного ранку примчав гонець: війська Недоре виступили маршем у напрямку до міста. Варта на стінах метушилася й готувалася відбивати штурм. Воїни старалися щосили: нагрівали в котлах воду, розставляли сагайдаки із запасними стрілами для лучників, перевіряли укриття галерей, підіймали нагору багри, щоб відштовхувати приставні сходи. У цих приготуваннях вгадувалася розміреність, точний розрахунок, міцне знання своєї справи. Однак щось було неправильно. 

У повітрі висіла невпевненість, зовсім не той настрій, що мав бути перед боєм. Раз у раз люди кидали косі погляди, але не за стіни, а на золоті дахи палацу. Імператор немов забув про все. За останню добу й пів дня з палацу не надійшло жодного наказу. Оборону Дармсуда очолив не ясновельможний Сабір чи хтось із його найближчих помічників, а начальник міського гарнізону. 

Майже неприпустима й абсолютна незрозуміла зневага безпекою столиці. 

Обурення натовпу почало розгоратися тихим полум'ям вже пообіді. Містом поповзли чутки про те, що герцог Недоре з'явився, щоб раз і назавжди закінчити суперечку з імператором. Хтось говорив, що це помста за напад на Міату, хтось — що спроба захопити трон. Треті ж перешіптувалися, що Хальварду не потрібен ні Дармсуд, ні його жителі, тільки ясновельможний Сабір. 

Помирати незрозуміло за що не хотілося нікому. Імператор продовжував зберігати мовчання, що тільки сильніше підігріло роздратування містян. Складно сказати, хто і коли першим заговорив відкрито, хто першим вийшов на вулицю і рішуче попрямував до стін палацу, аби вимагати хоч якихось пояснень. Але до вечора натовп, вже не ховаючись, вигукував погрози. 

З настанням темряви на вулицях почалися сутички між жителями й вартою. Висока брама палацу виявилася міцно замкненою, у каміння бруківки біля самих ніг баламутів з глухим стукотом вдарили стріли. Люди здригнулися й позадкували.