Глава 45.1

***

Йорунн у супроводі командира кінної тисячі й двох дозорних майже поповзом піднялася на скелястий виступ, що височив над долиною. Внизу щосили кипіла сутичка, але дорогою тягнулися й тягнулися загони людей. Дівчина примружилася, аби роздивитися символи на прапорах. Схоже, спуск почала остання тисяча з тих, хто мав зайняти центральні позиції. Йорунн важко зітхнула: отже воїни правого флангу ще тільки на підході, про ар'єргард та тилові резерви вже й годі казати. 

Люди рухалися нестерпно повільно, а битва внизу розгоралася дедалі сильніше. Поступово тіні стали коротшати, золотистий диск сонця вже ось-ось мав викотитися з-за гірських вершин й освітити долину, а отже вершників у засідці стане видно набагато краще.

— Давай же, ти повинен заворушитися, — тихо прошепотіла Йорунн про себе, спостерігаючи за метушню на пагорбах. 

Тут, в ущелині, осторонь від основної лінії сутички, майже не було чути ні сигналів, ні криків, ні грому барабанів, ні дзвону мечів. Розглянути деталі того, що відбувається в таборі імперських військ могла лише Йорунн, та й то тільки завдяки магії. 

Радісне сонячне світло осяяло долину якраз у ту мить, коли важка кіннота раптом зупинила свій шалений натиск, і, розвернувшись, відступила, аби звільнити дорогу для основних сил Бадра Зойри. 

— Нарешті! — полегшено видихнув командир кінних. — Я боявся, що вони так і залишаться на цих пагорбах, як курка на сідалі. То як, я даю сигнал?

Йорунн в останній раз перевірила простір перед ущелиною на предмет прихованих магічних пасток, і нарешті підтвердила: 

— Висуваємося. 

— Моя леді, — на обличчі вояка промайнуло збентеження. — Ви ж не збираєтеся вирушати з нами? Запевняю, усе, що ми можемо зробити, буде зроблено.

— Збираюся, ще і як. Якщо вже герцог не став утримувати мене далеко від бою, то вам і не варто намагатися.

Їм знадобилося кілька хвилин, щоб спуститися до своїх і передати наказ по лавах. Потім воїни, втомлені невідомістю і довгим очікуванням, вишикувалися бойовим порядком і, отримавши команду, рушили вперед.

Лавину кінних, що мчала на шаленій швидкості, помітили відразу ж на виході з ущелини. Барабани на пагорбах вдарили коротким рваним ритмом, попереджаючи про небезпеку, але відстань між вершниками та піхотою зменшувалася надто стрімко. Розвернутися і прийняти удар на щит встигли далеко не всі.

На вершників впала справжня злива стріл. Йорунн на повному ходу влетіла в людську стіну, трощачи стрункі ряди імперців. Промайнули чиїсь перелякані очі й перекошені жахом обличчя, у ніс вдарив різкий запах поту, страху й крові. Але роздивлятися чи запам'ятовувати деталі не було часу. Вистачило б сил на те, щоб не пропустити удару самій і втримати коня від падіння в місиві тіл, зламаних списів та загублених щитів. 

Північани й імперці вчепилися одне в одного мертвою хваткою. Кожна зі сторін ринула вперед до несамовитого божевілля, до зубовного скреготу, не дозволяючи собі зробити жодного кроку назад або вбік. Червоний туман люті та запал сутички витіснили із розуму все людське, залишивши там тільки тваринний інстинкт: бийся або загинеш. Кров прилила до скронь, стало спекотно, відчайдушно бракувало хоча б ковтка свіжого повітря, а світ перетворився на мішанину з блиску мечів, брязкоту металу, несамовитих ударів, криків і стогонів.

Через кілька хвилин бою — п'ять чи десять разів по п'ять? — краєм свідомості Йорунн зрозуміла, що їхня атака все-таки досягла мети. У лавах імперців наростали сум'яття і хаос, люди розсипалися в сторони й зламали лінію, збиваючись у невеликі групи. За їхніми спинами промайнули лучники, Йорунн крикнула, зриваючи голос:

— Підняти щити!

Потужний залп прорідив ряди її соратників, але їй пощастило уникнути поранення. А потім праворуч пролунав багатоголосий спів ріжків, який здався вершникам найкращою у світі музикою. Хальвард йшов їм назустріч.

До моменту, коли два загони нарешті пробилися одне до одного, минуло не менше години. І хоча внутрішнім чуттям дівчина постійно ловила відгомони знайомої магії, побачити Хальварда на власні очі було невимовним полегшенням. Нехай герцог виглядав брудним та втомленим, на його обличчі виднілися сліди кіптяви, а на одягу — плями чужої крові, щастя від того, що він живий, змусило її посміхнутися.

— Відпустити тебе було безумством, — він відтіснив її під прикриття щитів, уважно огледів, стягнув рукавички й стер бруд з її щоки. Хвилювання в його погляді було таким зворушливим і щирим, що в неї серце закалатало.  

— Я ж обіцяла не ризикувати даремно, — усміхнулася вона. Хотілося притиснутися до його грудей, сховатися в міцному кільці рук й не чути відгомону битви, що досі вирувала на відстані пари десятків кроків звідси. 

— І ще обіцяла ніколи не полишати мене, — він все ж стиснув її в обіймах. — Щоправда, я сподівався, що мова піде не про битви.

— Краще прикривати спину один одному в бою, ніж божеволіти в очікуванні на звістки окремо.

— Мені варто було закохатись у когось менш впертого.

— Тобі взагалі не варто було закохуватися, — підморгнула вона. — Але якщо вже це сталося, то усі питання до магії: я тут безсила.

***

На пагорбах за перебігом бою спостерігали з жахом. Шалена атака кінноти зробила саме те, на що й була націлена: вкрала в Бадра перевагу. Правий фланг — майже третину усього війська! — вдалося не просто перекинути, а зв’язати та розсіяти. Ця поразка призвела майже до хаосу: нажахані люди бігли з поля бою, втративши орієнтири й командування, а центральним загонам довелося просто на ходу перебудовувати лінію, аби прикритися й втримати тракт.