Глава 40.2

***

— Рада вас бачити. Ви стали у мене рідкісним гостем.

— Ясновельможне пані, не смів турбувати вас без вагомого приводу, — колишній господар схилився перед Арселією майже до землі. — Вибачте, якщо засмутив довгою відсутністю.

— Очікування робить зустріч ще приємнішою.

Імператриця повернулася до столиці за наполяганням чоловіка. Гарем, від якої ясновельможна пані встигла відвикнути, зустрів її мовчазною неприязню і показною шанобливістю. Ще недавно Арселія б заплющила на це очі, але саме цього разу її терпіння виявилося майже вичерпаним.

Дармсуд колотило, немов хворого в лихоманці. Імператриця почувалася зайвою серед цього царства війни та смерті, де тільки ледачий не обговорював успіхи військ Сабіра. Наложниці, служниці, куховарки, євнухи й гаремна варта бачили в тому, що відбувається, лише блиск і славу перемоги, Арселія ж мовчки підраховувала життя, якими ця перемога була куплена. Від Сабира та Мейрам вона знала подробиці, які не обговорювали публічно, і відверто кажучи, вони зовсім не тішили. Зрозуміло, ділитися тривогами з жінками гарему вона не поспішала, та зберігати незворушність ставало важче з кожним днем. Їй, дружині імператора й матері спадкоємця, не личило піддавати сумнівам або критикувати рішення ясновельможного.

Від невеселих думок доводилося рятуватись буденними дрібницями, здебільшого прогулянками й заняттями з сином.  Попри жорсткі вимоги етикету та регламент, яким супроводжувалося її життя в палаці, приймати гостей їй не забороняли. І оскільки візитерів було небагато, кожному з них вона раділа, як справжньому подарунку долі. 

Сьогодні небо затягнуло хмарами, що казна-звідки взялися над обрієм. В горах клубочилася блакить, обіцяючи швидку грозу, і Арселія запросила Мушараффа насолодитися свіжим вітром на терасі саду. 

— Мене заворожує наближення бурі, — вона дочекалася, поки мовчазні служниці поставлять на невисокий столик частування, і вимогливо махнула рукою: відсуньтеся геть! Потім елегантним жестом розлила по крихітних філіжанках гіркий чорний гішар й простягнула напій гостю.

Мушарафф чемно вклонився, зробив ковток й здивовано підвів очі на Арселію.

— З кардамоном, анісом та корицею. Я досі пам’ятаю ваші улюблені спеції.

— Подвійна честь для мене.

— Гарна бесіда вимагає відповідного супроводу. А я впевнена, вам є чим мене здивувати. 

— Ясновельможна пані бачить набагато більше, ніж це можливо з-за таких високих стін, — злегка зніяковів Мушарафф. — Та мушу зізнатися, що сюди мене привели сором і каяття.

— Що ж поганого ви зробили? — здивувалася Арселія, чесно спробувавши пригадати хоч щось корисне із сотень палацових пліток і пересудів. 

— На жаль, у всьому винен мій вік, моя пані. Старість уже прокралася до порога мого будинку й змушує мене робити прикрі помилки, — він дав знак своєму слузі наблизитися. Невисокий повнуватий чоловік поставив на столик різьблену скриньку, яку работорговець одразу ж відкрив і розгорнув так, щоб пані могла вивчити вміст. — Нещодавно в місто прибув караван одного мого старого друга. Він нетутешній, мандрівник з далеких країв, збирач рідкостей й поціновувач карколомних загадок. Цього разу він побував на самому півдні, у поселеннях пустельного народу, шукав там красиві дрібнички й не менш красиві оповіді. А я — о сором на мою сиву голову! — зовсім забув, що ви родом з тих місць. Якщо дозволите, я б хотів передати ці скромні подарунки вам. Можливо, якийсь з них принесе радість вашому серцю й оживить спогади. Наприклад, нашу з вами першу зустріч: того сонячного дня мій караван знайшов прихисток від страшної спеки у шатрах вашої родини. 

Філіжанка гішара в руках Арселії мелодійно дзенькнула о блюдце, імператриця підняла здивовані очі на співрозмовника. Мушарафф не міг забути тієї страшної піщаної бурі, що змусила його караван шукати притулок у скромних наметах її родини, у цьому вона була абсолютно впевнена. Вони часто згадували той день, то чому зараз він говорить такі дивні речі? Відповіддю їй став короткий попереджувальний погляд, який буквально благав: жодного слова, жодного зайвого слова!

— Так, я теж пам'ятаю той день. Справді, жахлива спека, — обережно відповіла вона, показуючи, що прийняла правила його гри. — На моїй батьківщині навіть хмари були рідкістю. 

— Саме так, моя пані. 

— В такому разі поділіться, що цікавого знайшлося в безкрайніх пісках пустелі. Можливо, приємні спогади справді мене потішать. 

Вона неспішно викладала на стіл найрізноманітніші предмети: ковані підвіски, різьблені статуетки з кістки, дзвінкі бронзові прикраси, які жительки півдня носять під численними покривами — і уважно слухала гостя. Один дар — одна маленька історія. Мушарафф здавався захопленим й пишномовним, але Арселія розуміла, що всі ці пояснення — лише казки, красиві, але зовсім непотрібні слова. Скринька була майже порожня, коли імператриця витягла з неї згорнуту шовкову стрічку темно-синього кольору.

— Ще одна мила дрібничка, — недбало пояснив гість. — Нічого особливо примітного, хіба що вишивка незвичайна. Здається, у пустелі шанують семикрилий вітер і водні джерела сильніше, ніж зірки або сонце.

— Й справді незвично, — ввічливо погодилася Арселія. — Цікаво, хто її створив? Майстерна робота.

— У вашого народу зірка — символ щасливого закінчення довгого шляху, правильно?

Ні, і Мушарафф чудово знав це. Жителі пустелі віддавали перевагу нічним подорожам, а тому завершення шляху відзначало сонце, а не зірки й місяць. Друга за недовгу зустріч помилка дала зрозуміти імператриці, що саме цей клаптик тканини має представляти якийсь особливий інтерес.

— Шкода, я не розпитав свого друга про те, де й для кого виготовили цю прикрасу. Мені здається, вона б більше підійшла світлошкірим мешканкам півночі, чиє волосся відливає золотом, ніж південним красуням. 

— Напевно, ви маєте рацію, — Арселія злегка замислилася. — У вас погляд досвідченого знавця, вашим судженням про жіночу красу довіряють у всіх Золотих землях. Втім навіщо ж шукати володарку подібної зовнішності так далеко? Мені здається, леді Мейрам цілком підходить під опис. З вашого схвалення я передам їй цей невеликий подарунок.