Глава 43.2

Арселія дочекалася, коли метушня вляглася, а налякані люди повернулися до своїх справ, і лише потім дозволила собі прикрити очі руками. На неї навалилася слабкість, змішана з полегшенням. Сабір навпаки виглядав так, ніби нічого зовсім не сталося. 

— Задоволена? Тепер зрозуміло, з чого складається моє життя? 

Вона лише головою хитнула і раптово запитала зовсім про інше: 

— Чому ти сказав Сіфу, що йому варто було почекати кілька місяців? І що ти мав на увазі, коли згадав про демонів? Головні болі якось пов'язані з цим?

Він кивнув.

— Наскільки все серйозно?

— Я не знаю, — відповів він просто. — Можливо, у мене ще є шанси врятуватися, але жодних гарантій тут не буде. Може статися, якщо я виконаю умови договору, стану вільним. Відмовлюся — мене вб'ють. Та відверто кажучи я вже ні на що не розраховую. Не здивуюся навіть, якщо ти теж вирішиш позбавити мене життя й посадити на трон сина.

— Не кажи такого!

— Чому ж? Це не виглядає дурістю: тебе люблять у народі, можливо, підтримають знатні сімʼї, а Аділь ще багато років не становитиме загрози для регентської ради. Як, по-твоєму, це гарний вихід? — він відстебнув від пояса піхви з кинджалом і простягнув їх Арселії. — Візьми, я покажу, що треба робити.

Імператриця розгублено застигла, боячись поворухнутись.

— Це якийсь дурний жарт, — вона спробувала посміхнутися, але вийшло відверто погано.

— Бери, — наказав імператор й наблизився до неї впритул. — Бери, я сказав!

— Ні! — вона відсахнулася, в її очах знов плеснув жах, змішаний з болючим жалем. — Це божевілля, я більше цього не витримаю! — раптово вона підійшла зовсім близько, притулилася до нього всім тілом і гаряче зашепотіла: — Ти чуєш мене, Сабіре, я знаю. Не дозволяй цій істоті керувати своїми вчинками, говорити твоїми вустами. Слухай тільки мій голос, та йди за ним, прошу! Разом ми зможемо, будь ласка, вір мені, ти мусиш мені вірити! 

— То допоможи мені, — ледь чутно прошепотів він. — Звільни мене. Краще так, ніж продовжувати ці тортури...

Він сам вийняв кинджал із піхов, вклав руків'я в її тремтячу долоню, приставив вістря до грудей навпроти свого серця, міцно стиснув зап'ястя.

— Давай!

Вона в розпачі помотала головою, з очей її градом лилися сльози.

— Я наказую!

Знову мовчання. Вона щосили вперлася вільною долонею в його груди, аби він не підійшов ще ближче. Їй вдалося утримати смертоносне лезо на відносно безпечній відстані. Його пальці стиснулися так сильно, що, здавалося, ось-ось зламають їй зап’ястя.

— Ну ж бо, зараз! Знищ мене, звільни дорогу до трону для сина, отримай свободу, чи не цього ти прагнеш? 

— Я не можу! Не хочу! — у розпачі закричала вона, вириваючись. — Не стану! Не буду! Відпусти!

Відчай надав їй сил, вона відштовхнула його і відскочила, кинджал жалібно дзенькнув об плити підлоги.

А тіло імператора огорнув темний серпанок. Він клубочився, зростав, збільшувався у розмірах і поступово набув форми моторошної подоби людської істоти. 

— Нащо ж ти змушуєш таку красуню плакати? — оскирився демон й остаточно відштовхнув Сабіра напівпрозорою рукою. Гмикнув, ковзнув уперед, провів по щоці остовпілої Арселії гострим кігтем. — Вона сказала «ні», наполягати неввічливо.

Демон прибрав пазуристу лапу й обернувся до імператора. Примарна рука вчепилася в ліве зап'ястя Сабіра й з несподіваною люттю вивернула його вгору і за спину. Ясновельможний глухо застогнав і вимушено опустився на коліна.

— Так значно краще. Господаря треба вітати, схилившись до землі, — посміхнувся рогатий, відпустив ясновельможного, нахилився до самого його обличчя і прошипів: — Ще раз наважишся на щось подібне — змушу розплачуватися. Твоя кров належить мені, де і коли її пролити вирішуватиму я. Ти більше не владний навіть над власним життям, зрозумій вже нарешті. Я і тільки я вирішу, коли настане твій час. 

— Іди в безодню, — Сабір випростався і плюнув прямо в обличчя демона.

— І піду, — усміхнувся той. — Ось тільки якщо будеш пручатися і чинитимеш опір, піду туди у приємній компанії. Наприклад, твоєї дружини або навіть сина. Можливо, він підійде краще, ніж твоя сестра? 

— Зачепиш Аділя — я знищу тебе власноруч.

— Ну-ну, спробуй, цуценятко, — розреготався демон. — Це буде кумедно.

— Арселія, вийди, — раптово пролунало від дверей. — Нічого він тобі не зробить, та й Аділю теж. Йому потрібні не ви.

Усі троє повернулися до Мейрам. Холодна, спокійна, упевнена в собі вона застигла на порозі.

— Радий бачити тебе знову, — розплився в усмішці демон і навіть вклонився на знак вітання.

— На жаль, не можу відповісти тим самим. Арселіє, ти чула мене? Йди.

Імператриця кліпнула, перевела розгублений погляд із подруги на чоловіка, потім недовірливий — на демона.

— Йди ж, красуне, — велично дозволив він. — У словах леді Мейрам є частка правди: ти справді мене не цікавиш.