Глава 41.1

— Болі знову повернулися?

— Стали сильнішими.

Арселія поклала кінчики пальців на скроні чоловіка, злегка натискаючи й заспокоюючи водночас. Сабір мовчки відкинувся на спинку широкого дивана, брови імператора насупилися, лоб прокреслили глибокі зморшки, під волоссям зблиснули бісеринки поту. Схоже, йому було дуже погано, боляче до стогону, але жодного звуку не зірвалося з його губ.

Імператриця обережно, намагаючись не завдати йому страждань, пройшлася руками по голові, спустилася до шиї, натиснула. М'язи, зведені від напруги, поступово ставали м'якшими, слухнянішими, ось тільки складки на лобі не розгладилися. Навпаки, з кожною секундою імператор хмурився дедалі сильніше. У якийсь момент він відсторонився, відвів її руки, підвівся й різко розвернув Арселію до світла. Його пальці до болю стиснули тонкі жіночі плечі, а гострий погляд вперся просто в її очі.

— Як ти можеш бути такою? — роздратовано запитав він. — Терплячою, ласкавою, співчутливою… Ти багато років перебуваєш поруч зі мною, і ти не дурна, отже мусиш бачити, на яке чудовисько я перетворююся. Ти розумієш, до чого все йде? Стає тільки гірше, і в мені все менше людського. То чому ти досі зі мною? Невже тобі ані трохи не страшно?

Вона м'яко вивільнилася з його захоплення. Він відпустив, хоча й без особливого бажання. 

— Страшно, — нарешті озвалася вона. — Але ким я буду, якщо залишу тебе одного проти всього світу? — звернення, позбавлене титулу, несподівано пом'якшило його гнів. — Мені страшно уявити, як це: жити без любові, бачити в усіх ворогів, заздрісників, зрадників. Не знаю, чи дає тобі щось моє терпіння і ласка, але хочу вірити, що так.

— Жити без любові? Ти живеш точно так само.

— У мене є Аділь, — заперечила вона. Вузька долоня лягла на його груди, лагідно й впевнено ковзнула по плечах. — І в мене є ти. Які б складні почуття, взаємні вигоди й обов'язки нас не пов'язували, одне для одного ми залишаємося найближчими на світі людьми.

Він невесело пхикнув й хитнув головою.

— Колись ти сказала, що любиш мене тільки за велінням обов'язку. Хіба з того моменту щось змінилося?

— Мабуть, ні, але я навчилася цінувати навіть таке кохання.

Арселія злегка потягнула чоловіка в бік спальні, відокремленої від особистого кабінету різьбленою перегородкою. На відміну від офіційної приймальні тут панували вишукана стриманість й зручність. Саме тут, Арселія знала це напевно, імператор почувався найзахищенішим.

Вона скинула легке атласне взуття, перша забралася на покривало ложа, поманила чоловіка за собою, запрошуючи сісти. Сабір усміхнувся і підкорився.

— Як завжди: чесна до жорстокості. Утім, я сам винен. Скажи, чи зробив я хоч щось, щоб заслужити твою прихильність? — Вона м’яко натиснула йому на плечі, він слухняно ліг й поклав голову їй на коліна. — Мовчиш? Ну звісно. Але мені подобається, що ти — одна в усьому цьому клятому палаці! — не брешеш.

Сильні, ніжні пальці розгладили складки на лобі, пірнули у волосся, розчісуючи темні пасма. Сабір заплющив очі.

— Хотілося б мені жити як звичайна людина. — тихо прошепотів він радше собі, ніж їй. — Вдень займатися справами й виховувати сина, вночі кохатися з найпрекраснішою жінкою імперії, яка якимось дивом стала моєю дружиною. Й забути про цей демонів палац, титул та вінець імператора.

— Ти можеш зупинитися просто зараз. Відмовся від планів, які крають твоє серце, й просто живи.

Він гірко усміхнувся.

— Мене знищать. Не вороги, так союзники.

— Вони не посміють.

— Вони вже тут, — він приклав пальці до чола. — Я сам пустив їх у свій розум, а тепер мене переслідує їхній невгамовний шепіт, сміх, погляди. Іноді мені здається, що моїми вустами говорить хтось інший. Навіть зараз вони спостерігають за мною, слухають, що я розповідаю тобі, пропалюють мою шкіру червоними вуглинками примарних очей, — вона ледь помітно здригнулася. — Вони чекають, коли, нарешті, можна буде забрати жадану здобич й пожерти силу, обіцяну багато років тому. Боюся, чекати залишилося зовсім недовго.

Її руки завмерли. 

— Думаєш, я божевільний? Навпаки, можливо, лише тепер я починаю мислити ясно... Не можна вірити нікому, запам'ятай: ні людям, ні власним бажанням. А тим часом усе, чого я хотів — це спокою. Я припустився помилки лише одного разу, багато років тому, і тепер падаю в прірву. Мене ненавидять усі навколо: члени ради, жерці, піддані. Навіть сестра, попри те, що в нас стільки спільного. Знаєш, Арі, це прозвучить дивно,  але діти в імператорській родині завжди самотні. Вони оточені вчителями й слугами, але насправді не потрібні нікому. Я ріс у постійному страху за своє життя, Мейрам — у страху за своє майбутнє. Ми могли бути союзниками. Ми мусили ними стати. Але вінець ускладнив те, що було і так складним, і шляху назад вже немає.

 — Поверни їй сина, — тихо підказала Арселія. — Серце Мейрам сповнене туги й болю. Розлука з дитиною — відкрита рана на серці матері, і немає покарання страшнішого за це. Чи так вона винна перед тобою?

— Вона зрадила мене і як імператора, і як брата. 

— Вона злякалася. 

— Настільки, що вирішила шукати втіхи й захисту в обіймах ворогів та незнайомців?